Олег Леусенко (oleg_leusenko) wrote,
Олег Леусенко
oleg_leusenko

Останній живий ОУНівець, в’язень ГУЛАГу й досі не реабілітований державою..

ПРО ЦЕ ТРЕБА ПИСАТИ!
У гірській глибинці Закарпаття мешкає 89-річний Іван Мирон, останній живий в’язень із групи зраджених і арештованих 1951-го року 18-ти ОУНівців, який відбув 25 років у ГУЛАГу і досі не реабілітований Україною...



Чи побачить Іван Мирон рішення «іменем України» про те, що він вже не є її «ворогом»? Хоча б з нагоди 100-річчя проголошення Карпатської України та свого 90-річчя, котре відзначатиме 9 березня 2019 року, до слова, в день народження улюбленого ним Кобзаря? Іван Мирон полюбляє жартувати з гостями, що планує жити до ста років, мовляв, має добре загартування, і ніби як доказ тисне руку своєю міцною правицею, а ми його обіймаємо…

Ця історія більше ніж про Мову. Нашою мовою і ангели говорять…



«Мова… Нашою мовою і ангели говорять… Ми там, у Сибіру, між собою говорили українською. А з іншими – вже як вийде. У таборах були різні народи. Найбільше товаришували з литовцями. Найближчі нам і по вірі, і по природі. “Лісові брати“, йо! А вічно ті хотіли якийсь між нами клин вбити, та не вдавалося…



Українці ж гуртувалися, та в нас і організація така, “тихонька“, була, помагали один одному. Бунтували українці». 89-річний Іван Мирон, останній живий в’язень із групи зраджених і арештованих 1951-го року 18-ти ОУНівців, який відбув 25 років у ГУЛАГу і досі не реабілітований Україною.



У гірській глибинці Закарпаття мешкає 89-річний Іван Мирон, останній живий в’язень із групи зраджених і арештованих 1951-го року 18-ти ОУНівців, який відбув 25 років у ГУЛАГу і досі не реабілітований Україною.

Стрімка і «кручена» дорога із селища Великий Бичків, що на Рахівщині, крізь сніги веде в маленьке гірське село Росішка. Ми відвідуємо цю дивовижно мальовничу і водночас якусь так щиро скромну місцину задля зустрічі з живою легендою українського патріотичного руху – Іваном Мироном – у березні, але сніги тут по коліно. Саме ними щодня до маленької кринички, котра не замерзає і в найлютіші морози й ніколи не пересихає у спеку, ходить по воду цей чоловік, досі міцний і жвавий.



До його хати – крута стежка, у саму ж хатину зайдемо неодмінно з поклоном – низькі двері характерні для гуцульських хат, і для родинного обійстя Миронів зокрема. Поблизу хати – споруда для господарства, біля неї чорнява кудлата Кудря гавкає не зло, а радіє тому, що з хати вийшов господар. Іван Мирон мружиться на сонці, подає міцну й дуже натруджену правицю для привітання. За мить нею ж змахне сльозу: ми передаємо йому червоно-чорного прапора, підписаного на фронті молодими вояками-добровольцями, котрі боронять Україну сьогодні. Він складає прапор і притискає до серця, цей прапор УПА. За зв’язок із бойовим крилом Організації Українських Націоналістів Іван Васильович і пішов у Сибір.



«Інше життя було, любов до землі була, доки не прийшли вони з тою колективізацією. Люди ґаздували собі, тримали худобину, хтось менше землі мав, хтось більше, то і податок більший платив… А потім: косиш на своєму полі за п’яту копицю: чотири віддаєш, а лише одна, п’ята, тобі. А як приймали у той колгосп? Заводили в темну кімнату, садовили за стіл, давали папір і ручку: пиши, що хочеш у калхоз. А, не хочеш? Тоді казали: “Клади руку на стіл, рубати будемо, от як будеш каліка – можеш не іти в калхоз, там каліки не потрібні, там працювати треба”. То так і прийшла Анна, вдовиця, якось питала мене, чи маю їй дати сірників. Відібрали землю, скільки того клаптика було. Привели її, обіцяли корову справити, а і чоловічка найти, говорила їм, що лише дайте спокій. Кажуть: клади руку, відотнемо, нам калік не треба, а вона обидві руки поклала і не відхопила, коли підняв сокиру, та й страх на них напав. А я собі думаю: така жінка рук не відсмикнула, а я, чоловік, маю давати їм присягу?».



Всю розмову Іван Мирон не випустить прапора з рук, а поки припрошує в хату. Сюди, до батьківського дому, він повернувся тільки 1976-го. 25 років – найкращих, найпродуктивніших для чоловіка, з 22 до 47 літ, минули в пекельних умовах сталінських таборів під коротким, але значущим грифом «строгий режим». З Карпат через Львів у Харків, Новосибірськ, Красноярськ, етап по Єнісєю до Норільська, а далі «озерлаг», Іркутськ, Мордовія – географія тих «мандрів». А починалася та історія в Карпатських горах, на Закарпатській Гуцульщині…

«Тут, у горах, люди завжди любили свободу. Такий у нас характер. І так тяжко нам то було, що як в рабство взяли, в кріпацтво. Та колективізація – чуже, як чиряк, рана, і боялися її. У Святому Письмі сказано: плодіться і множтеся, живіть на землі й володійте нею. А якщо Бог дав щось, то до того дав і любов. А ж то біля хати, на твоїй землі, вклали чотири стопці – й оце дідове-батькове уже не твоє, а до праці ідеш як робітник, не до свого. Так втрачається любов».

Його арештували в травні 1951-го, разом з 17-ма іншими. Шістьом, серед яких був і Іван Мирон, дали найбільше покарання – 25 років суворого режиму (ще суворішим заходом був тільки розстріл), і він буде єдиним, хто «досидить» до кінця, бо так і не покається, через що не буде звільнений за амністією з нагоди смерті Сталіна.

«До смерті Сталіна геть нам тяжко було: ні вихідних, нічого, обшуки, трясли все. Такий режим, що прийшов у барак, обшук, маєш годину до відбою, барак замикають, лиш бочку принесуть для туалету, а вранці підйом на роботу, і так щодня».



Свої найтяжчі вироки, як-от за «вчинення терористичних актів», «контрреволюційну й антирадянську діяльність» та, звісно ж, «зраду Батьківщини» дістане за те, що боровся проти колективізації, не забажав іти в радянську армію та обороняв краян від поневолення «совітами», словом – був справжнім українцем, який не визнавав фактичну окупацію. «Чи я міг скласти присягу армії ворога? Відповідь була очевидна. Тому і звернувся до хлопців, про яких знав, боротьба яких мені була зрозуміла», – так 21-річний Іван Мирон, який і раніше контактував з українськими повстанцями та здійснював певні завдання, перейшов у підпілля, став зв’язковим ОУН УПА в Карпатах і виконував завдання на території Закарпаття і Франківщини.

«Мова… Нашою мовою і ангели говорять… Ми там, у Сибіру, між собою говорили українською. А з іншими – вже як вийде. У таборах були різні народи. Найбільше товаришували з литовцями. Найближчі нам і по вірі, і по природі. “Лісові брати“, йо! А вічно ті хотіли якийсь між нами клин вбити, та не вдавалося… Українці ж гуртувалися, та в нас і організація така, “тихонька“, була, помагали один одному. Бунтували українці».

Іван Мирон отримав найважчі статті, бо ж саме він роззброїв охоронця сільради, відібравши карабін із набоями. А це – «бандитизм». За це – вирок за рішенням суду, котре досі фактично в силі. Потрапивши як справжній бандерівець «до білих ведмедів», Іван Мирон втрапив у вир легендарного бунту в ГУЛАГу, піднятого саме українцями.



«Норильське повстання з чого почалося – з пісні! Нас вивели на нічну зміну (ну як нічну, тоді сонце вже не заходило, то ж за Полярним колом, той Таймирський півострів), половину зони вже перевели з робочої частини в житлову, і в них лишилася після роботи ще година до відбою, то вони пішли співати за барак. Знаєте, хоч заспівати б, бо чи сумує українець, а чи радіє, то все хотів би співати. То співають, і йде зміна конвою та кричить: “Замалчать!“ А хлопці співають! Конвойний взлився і чергу з автомата пустив, то одного волиняка й убив, декого поранив. А ми на роботі почули це і знаємо, що коли стрілянина – то не просто, то когось мусили вбити. Взнали то й покидали всі роботу (будували будинки кількаповерхові), у двох таборах великих, 4-му і 5-му. З того почалося повстання: ми не пішли у зону, лишилися на роботі, але працю лишили, покидали інструменти, а в самій зоні люди не йшли до роботи.

Так зробили забастовку, але то переросло в повстання, адміністрація повтікала з табору, нам видали тільки штрафний пайок, тобто голодний пайок, і один зі Східної України сказав: треба написати людям, які тут близько ходять, що нас голодом морять. Андрій Скрипка (односелець, який ішов у одній з Мироном справі – прим. авт.) сказав: моментом зробимо. То взяли толі і рубероїду, написали, через вікна просилили і так показали людям, то вони припинили. А забастовка тривала. Прилетів до нас заступник міністра кольорової металургії генерал Понюков, який раніше був начальником ГОРлага (государственные особо-режимные лагеря), тобто тих, де політичні в’язні. На той момент повстали вже три табори: два ці, в яких по 4,5-5 тисяч в’язнів і жіночий, де 6800 ув’язнених (одна каторжанка потім ще в Бичків повернулася, я застав її ще). Понюкова знали ще старі арештанти, бо ж ці табори почалися ще в 1934-му. То домовилися так, що ми вертаємося в зону, але за умови, якщо нам зроблять коридор і чіпати ніхто не буде.

Про того Понюкова розповідали старші в’язні, що він у 40-х роках був відомий тим, що дуже любив потішитися на роботі. Про його слабкість знала адміністрація табору, і коли він прибував, виводила “доходяг“ ніби в баню, вишиковували їх, він постріляє-постріляє, подивиться, як вони вмирають, і їде собі, а там за ним уже прибирають. Тоді я подумав: якщо він такий, що піднявся від ГОРлага до замміністра, то, певно, всі вони такі, та, по правді, так і є, була в них якась кругова порука. Так, одному нашому хлопцеві, Василеві, який був у бою, де всього лише одного чекіста вбили і одного поранили, коли вивели з камери і поставили до стінки, сказали: смертна кара заміняється 20-ма роками “особого режима“, то той документ був за підписом Ворошилова. Видно, система робила так, аби всі мали в тому участь…

А повстання тривало. Вони хотіли вивести іноземців, виокремити німецьких військополонених, японських, мадярські були і жандарми, і військовополонені, та й інші. Якби вивели, то, певно, з нами б розправилися скорше. Уже були сформульовані наші вимоги, бо ж той режим нас убивав. Японці ж якимось чином домоглися, аби з них, іноземців, склали окрему бригаду. А потім і сказали адміністрації: їхні (тобто наші) вимоги справедливі, а не виконаєте – і ми не йдемо до роботи. Вони кілька разів хотіли взяти нас штурмом, оточили зону, напали, більшість бараків захопили, попідпирали двері, але ми здійняли шум і рушили на них, що вони з великим страхом почали тікати, що браму не зачинили, і так тікали, що їхня ж пожежна машина розчавила одного майора. А інший заскочив у “запретную зону“ і зачепився за колючий дріт та так перелякався, що вистріляв всю обойму у власну ж шинелю. Та так той штурм і закінчився, приїхала московська комісія, сіла за столами, за нею – військо, пообіцяла, що не будуть карати бунтарів і будуть домовлятися.

Пообіцяли, що буде 8-годинний робочий день, що будуть переглядати справи і відпускати невинних (як я усе кажу – тих професорів, яким за відмову “співпрацювати“ давали по 10 літ за рішенням “особого совещания“), і 4 вихідних на місяць дадуть, і се, і то… Я був у першому етапі з 5-го табору в 4-й, не знаю, де ся діли ті іноземці, але з бараку ми бачили, як людей сортують і забирають – не дотримали слова. А потім 5-й табір взяли боєм, було десь 100 вбитих і 200-300 поранених. Піднявся і “третій каторжанський“, його теж узяли, але лише через два місяці. Людям казали: “Не слухайте тих бандерівців!“ У 4-му був такий вчитель Грицяк, який взявся керувати тими процесами, комітет зібрався, і вирішили виходити без бою, нас по тундрі розвезли сотнями. А потім вертали і сортували, потім по 5. Били сильно, самі ж в’язні, які помагали тюремникам, їх звали “суки“. Відвезли в інший табір, “Надєжда“, там ми зустріли тих, хто вижив у 5-му… Так ми потрапили на штрафний, на Колиму половину відвезли, а нас – у вугільну шахту… А вже потім вони брали “третій каторжанський“ без танків, машинами з високими бортами, і хлопці, коли машина попри них ішла, бачили, що солдатам автомати були приковані до рук. Бо коли ішов бій на 5-му таборі, наші хлопці стояли не відступаючи, плотом (пліт – паркан закарпатською говіркою – прим. авт.), і чекісти рушилися, була сутичка навпереміш, наш відчайдух таки вирвав автомата, але перший й упав…

Так почалося Норильське повстання, за першою була друга фаза… Але режим таки змінився. Стало чотири вихідні у місяць, і не те, як раніше – два листи в рік, і ні один не дістанеш, і наш бичківець (Великий Бичків – селище поблизу Росішки – прим. авт.) дав знати родині, то вже пішли мені листи… Отже, на “штрафняк“, потім у шахту, потім знову в містечко, а відтак уже як доходягу-інваліда на материк, в Іркутську область».



Іван Мирон є героєм спогадів інших українських політв’язнів. Це моторошні оповіді про те, як через відмову привітатися з чекістом, сказавши «вітається першим той, хто зайшов», отримав чотири доби карцеру, які провів без їжі та води, товариші потім відпоювали його чаєм, притискаючи ложкою опухлого язика, котрий займав всього рота. А ще, як тюремники не подужали зняти з нього натільного хрестика – просто не могли доторкнутися, як і заповідав священик, теж ув’язнений, мовляв, «цього хрестика з тебе ніхто не зніме, просто повір». «Віра. Вона рятувала», – так коротко Іван Мирон відповідає на питання про те, що допомогло зберегти себе в нелюдських умовах совітських катівень.

«Віра нас тримала. Доки ми з Богом – Бог помагає. Хто втрачав віру в Бога – той переходив на бік ворогів, то лиш там проповідували “Бога нєт“. А ми вірили. І жили. І там, у таборах, і в тих дорогах, де ми до того ходили, часто так бувало, що нас хтось оберігав. Василь Грицак, наш залишенець, який зостався й після того, як нас узяли та й інших убили, розповідав, що як був у лісі, ішов по завданню, зупинився відпочити та й заснув, то білочка йому на груди стрибала, раз за разом, аж доки не подумав, що тут щось непросте, прокинувся, відійшов трохи далі й побачив, що “опєргрупа“ іде й оточує те місце, де він спав».

Сам герой мемуарів, згадує і Левка Лук’яненка, братів Горинів… Розповідаючи, як його перевели вже у мордовські табори, каже: «Там ми вже і хлопців-шістдесятників дочекалися. Хороші хлопці…»

«У 1956-му році Хрущову, якому в світі так, як і Путіну тепер, мало хто хотів потиснути руку, довелося випустити тисячі політв’язнів. Після смерті Сталіна випускали “битовиків“ (у мові ГУЛАГу на протиставлення “політичним“ – звичайні кримінальні злочинці, які відбували покарання за крадіжки, розбої, вбивства тощо – прим. авт.), а наших, політичних – лише тих, хто мав термін до 5 років. У нашій справі був один такий, який пішов лише за те, що “знав, а не сказав“. Випускали ще, може, так званих “пособників“, ну, і тим, хто здався, поблажка була. А я так потрапив, що мене скрутили, се точно ж не здався, то хіба покаяння треба складати. Ні, я таке не написав. “Почєму нє осуждаєтє своєго прошлава?“ — питали. Я відповів, що захист свого народу я злочином не вважаю і вини своєї не бачу. “Ах, какой защітнік! Україна сейчас свабодна, не нуждаєцца в защітє“. Я відповів, що якби Україна була вільною, то мене б не тримали в Сибіру та Мордовії. І додав: Індія зараз не відсилає своїх в’язнів відбувати покарання у Великій Британії. “Какой ви політзаключьонний, ви гасударствєнний прєступнік!“ Словом, після моїх сперечань я лишився. Ну, то нас кілька лишилося таких, що ми і шістдесятників діждали».

Нині Іван Мирон служить у церкві дяком та охоче приймає гостей, щороку відвідує урочистості на Красному полі з нагоди подій Карпатської України, інші громадські заходи і школи. Він і в такі поважні роки косить і порається по господарству, от зараз тішиться козенятам: приплід ж бо на хазяйстві. Ніколи не їсть із залізного чи алюмінієвого посуду – каже, доста було 25 років миски, не терпить оселедців і загалом риби: таким, вже несвіжим, годували в таборах.

«Брат останній раз прийшов на побачення. Каже: бери хоч щось. Відповідаю: нічого не беру, бо не дадуть, не положено. Він просить узяти. Ну то я взяв п’ять грушок-петрівок, та й пачку 50-грамову індійського чаю і пачку соди, бо дуже просив Михайло Жураківський із Ясіня, йому погано було із шлунком, ми з ним єдині два по 25 років були, він потім лише півтора року на свободі прожив… Узяв у руки перед себе, ішов перевдягатися, де маєш здати штани і куртку, і забрати своє. Там була жінка, я став перед двері, тримаю ці грушки, чай і соду в руках, вона каже: несіть назад, не положено, зачиняє двері. Стою знову, відчиняє, каже: не просіть, не моліться, не дам, не положено. Третій раз пустила мене за двері, я поклав то на стола, перевдягаюся, вона взяла і винесла геть, вивергла (викинула – закарпатською говіркою – прим. авт.). Отаке ставлення…»

Чорний чай і чорний же шоколад – найкращі для нього подарунки; заварку і зараз полюбляє найміцнішу. Чорним чаєм і господиня – пані Христина – частує гостей, радіючи, що тепер у хаті Миронів їх не бракує. Певний час після звільнення Іван Мирон був самітником, люди не поспішали товаришувати із «зеком» і «ворогом народу»: коли їхали в автобусі на працю, поруч «табірника» ніхто не сідав. Але потроху життя верталося в природне річище, освіченого (починав працю шкільним учителем, завжди любив читати, а в таборах ще й англійську вивчив), привітного та скромного чоловіка знову полюбили в рідних краях, незважаючи на дивацтва: міг здивуватися телевізору, мовляв, що за коробка, або замовчати посеред розмови, поринувши в себе.

«“Крупінка за крупінкой ганяєтся с дубінкой“. Це про нашу пахльобку з ячної крупи. На кожен третій день в карцері “паложена гарячая піща“, а так пайка 300 грамів хліба і вода – на весь день. Сидиш там у трусах і сорочці. Багато я на карцері був. Бо не корився. Хоч і не жалівся ніколи. Ні на інших в’язнів, ні на чекістів. Ну, бо нащо чекісту на чекіста жалітися. Мені якось інший в’язень віддав свою пайку, сказав, то подяка, що я в “цих“ як громовідвід: караючи мене, на них менше звертають увагу».

Після звільнення «перекваліфікований» з учителя на кочегара колишній в’язень Іван Васильович побрався з жінкою з сусіднього села, але дітей не зажили. На Івані Мироні обривається цей добрий рід гуцулів-українців, але не рветься ідейна нитка життя: усіх борців за Україну він називає синами. Карпатські січовики були його натхненням із дитинства, та і в підпілля, в ОУН, пішов за старшими – активістами Карпатської України. Ми, звісно, запитуємо в Івана Васильовича про те, що хотів би сказати тим, хто сьогодні боронить Україну на фронті. «Най Бог їх береже. Нехай пам’ятають, що боротися за Батьківщину – це не обов’язок, а честь. Я з ними хотів би бути… І зараз би пішов, якби міг», – каже Іван Мирон.

«Що було найважче в таборах? Сама неволя. Так, і звістка з України втішна була б, але ти її не маєш. І найбільше оте відчуття, що постійно ці конвої, виклики, і ти змушений, хочеш-не-хочеш, бути покірним. І роботи, той примус до них. І обшуки постійні, тобі писати б той щоденник – а не маєш змоги, а так хотілося б, і багато чого цікавого маєш занотувати…»

Іван Мирон нині – місцева жива легенда. Та досі… злочинець. Сьогодні – єдиний з живих нереабілітований «сталінський» політичний в’язень Закарпаття. Наприкінці березня небайдужі знову ініціювали звернення про початок процедури реабілітації Івана Васильовича, документи спрямовані в обласну і Генеральну прокуратуру, в інстанції, які й у 1995-му році тільки підтвердили вирок Сталіна і відмовили в знятті тавра злочинця з чоловіка, просто перекваліфікувавши справу зі «зради Батьківщині» на «державну зраду» за… кодексом 1961-го року. Мовляв, тим, хто боронив Україну зі зброєю, реабілітації не передбачено. Утім, сам Іван Васильович як ніколи не просив помилування чи не складав каяття, так і не звертався і щодо реабілітації, натомість йому йдеться про визнання державою усіх учасників визвольних змагань ХХ століття борцями за волю України.

«Коли пішли ті комісії по таборах, вони і по 50 людей на день пропускали. Хтось і виходив. І проходили через них хлопці, які такі геройства робили, що мені і не снилося… Лише думаю, як би то шапки не взяти, бо не хочу її перед ними знімати. “Заключьонний Мирон, пачєму ви так поступалі?“ – “Било такоє врємя“ – “А єщьо і учітєль! Можетє ідті!“ Так я й того разу лишився. Як неодноразово. Не написав я покаяння. Нас вчинили на своїй землі рабами. Я цього не прийняв. У чому я винен? Що свою землю і наших людей захищав? То не провина, а честь!»



Чи побачить Іван Мирон рішення «іменем України» про те, що він уже не її «ворогом» хоча б з нагоди 100-річчя проголошення Карпатської України та свого 90-річчя, котре відзначатиме 9 березня 2019 року, до слова, в день народження улюбленого ним Кобзаря? Іван Мирон полюбляє жартувати з гостями, що планує жити до ста років, мовляв, має добре загартування, і ніби як доказ тисне руку своєю міцною правицею, а ми його обіймаємо…

Алла Хаятова, Рrefiks
Фото: Сергій Гудак та з матеріалів справи і архіву, люб’язно надані часописом «Екзиль»

Tags: ОУН-УПА, бандерівці, биография, герої України, политзаключенные, постаті в історії, реабилитация
Subscribe

Recent Posts from This Journal

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment