Олег Леусенко (oleg_leusenko) wrote,
Олег Леусенко
oleg_leusenko

Брошура про те, як законно перейти православній громаді з УПЦ МП в УПЦ КП. Частина І


В Україні вийшла з друку брошура про те, як законно перейти православній громаді з УПЦ МП в УПЦ КП

«Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості»

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»

П Р А В О В І Р У Ю Ч И Х Н А З М І Н У П І Д Л Е Г Л О С Т І (юрисдикції)

Законодавче регулювання та порядок реалізації (крок за кроком)

В Україні вийшла з друку брошура про те, як законно перейти православній громаді з УПЦ МП в УПЦ КП.

«Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості»Практичний посібник спрямований на допомогу віруючим в реалізації ними свого законного права на зміну юрисдикції (підлеглості)

Після віроломної анексії Російською Федерацією українського Криму та розв’язання війни на Сході України, багато православних віруючих виявили бажання вийти із тієї частини Московської патріархії, яка нині носить назву Українська Пра­вославна Церква, і перейти в Українську Православну Церкву Київського Патріархату або ж в Українську Автокефальну Пра­вославну Церкву.

Проте чиновники на місцях, які відповідають за державно-церковні відносини, якщо відкрито й не перешкоджають таким переходам, то всіляко їх гальмують. Це пов’язано як із їх особистими симпатіями (особливо це відчутно на Сході та Півдні України), так і незнанням віруючими своїх прав і свобод. Протидіють переходам і прихильники Московської патріархії – адже втрачається як фінансова складова їх благополуччя, так і можливість ідеологічно впливати на віруючих у розбудові «руського міра», від якого ця Церква так і не відмежувалася.

Дана брошура знайомить громадян України з основними проблемами, які виникають на шляху зміни православних юрисдикцій, та способами їх вирішення.

СІМ КРОКІВ НА ШЛЯХУ ДО ЗМІНИ ЦЕРКОВНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ (ПІДЛЕГЛОСТІ)

Це право гарантоване ч.2. ст.8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»

«Держава визнає право релігійної громади на її підлег­лість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким ді­ючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управ­лінням) і вільну зміну цієї підлеглості».

В Україні вийшла з друку брошура про те, як законно перейти православній громаді з УПЦ МП в УПЦ КП

КРОК 1

Створення ініціативної групи для скликання і проведення загальних зборів православної громади щодо зміни належності (юрисдикції). Група повинна становити мінімум 2-3 особи.

Ініціативна група має означити орієнтовний план дій, а саме:

  • визначитися із загальною спрямованістю своїх дій (що, і яким чином досягається);

  • розділити стратегічні напрями на конкретні етапи і визна­чити відповідальних за кожен етап;

  • визначитися із часом реалізації кожного етапу і напряму загалом (встановлення мінімальних і максимальних строків із реалізації кожного із визначених завдань);

  • налагодити контакти та співпрацю із тим релігійним (цер­ковним) центром, до якого прагнуть приєднатися (встановлення контактної особи, отримання юридичної, методичної та організаційної допомоги, літератури).

КРОК 2

Надання людям об’єктивної інформації щодо історії та сучасного стану православ’я в Україні (брошури, книги, відеоматеріали тощо). Створення бібліотечки друкованих видань. Організація обговорення отриманої інформації.

Типовою помилкою багатьох ініціативних груп є акцентування уваги лише на підготовці та проведенні загальних зборів віруючих. Проте, як свідчить практика, на цих зборах часто відбувається спростування очевидних фактів російської пропаганди, які роками нав’язувалися із московського центру.

Сприйняття людьми нових фактів, визнання помилок – процес тривалий у часі. Часто люди «не чують» своїх співрозмовників, оскільки прийшли на зібрання відстоювати свою позицію, а не слухати чужі аргументи, якими б переконливими вони не були. А тому збори, фактично, перетворюються на з’ясування стосунків і можуть призвести до розколу громади, зростання антагонізму між жителями населеного пункту.

Тому свою роботу слід розпочати із роз’яснення своїм одно­сельчанам, сусідам (знайомим, близьким) проблеми наявності чужої для України Московської патріархії у формі Української Православної Церкви. Адже помилковою є думка, що всі одна­ковою мірою цікавляться церковною історією.

А тому слід підбирати відповідні статті (книги, брошури), роздатковий матеріал, де б висвітлювалися такі питання:

  • Якою була історія Київської православної митрополії Константинопольського патріархату до політичного входження України у склад Московської імперії.

  • Яким чином і коли з’явилася в Україні Московська патріархія. Чому понад ЗО років (аж до 1686 року) Київська митрополія всіляко нехтувала пропозиціями перейти у Московську Церкву.

  • Які події в історії православ’я відбувалися в Україні на початку XX століття.

  • Як і чому Українська Автокефальна Православна Церква та Київська митрополія Московської патріархії були реорганізовані в Українську православну Церкву Київського патріархату.

  • Чому Українська Православна Церква Московського па­тріархату обманює своїх віруючих, заперечуючи свою належність до Руської (Російської) Православної Церкви.

Особливу увагу слід звернути на маніпулювання прихильниками Московської патріархії т.зв. проблемою «канонічності / не канонічності». Адже йдеться не про недотримання канонів (УПЦ КП чи з УАПЦ жодних православних канонів не порушують!), а про визнання цих Церков у Вселенському православ’ї. Треба наголошувати, що сама Російська Православна Церква 141 рік була не визнаною у православному світі. Поки що не визнані УПЦ КП та УАПЦ, а тому намагання інтерпретувати стан «невизнаності» Церкви як її «не канонічність» є примітивним маніпулюванням свідомістю віруючих.

Окремо слід виділити і позицію УПЦ МП в умовах війни України проти російського агресора, та означити поведінку кліриків цієї Церкви на території анексованого Криму та тієї частини Донецької й Луганської областей, які не контролюються Україною.

Зокрема, ось що пишеться в Аналітичній доповіді до щорічного послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2015 році» (К„ 2015. Параграф 2.5.2., ст.367-368).

«Попри власну гучну назву, ця церковна інституція пов’язана з Україною хіба що географічною локалізацією. За своєю духовною орієнтацією та функціональністю УПЦ (МП) – невід’ємний складник Російської православної церкви. Означений факт має документальне підтвердження. Зокрема, Статут УПЦ (МП) вказує, що «Українська православна церква з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву». У свою чергу аналогічний документ РПЦ розглядає українські терени як канонічну територію Московського патріархату.

Більшість одіозних, антиукраїнська налаштованих пред­ставників єпископату УПЦ (МП) входять до складу Міжсоборної присутності – дорадчого органу РПЦ, який покликаний допомагати патріарху Кирилу та його оточенню реалізовувати церковну політику, зокрема щодо «русского мира».

Предстоятель УПЦ (МП) є постійним членом Священного синоду РПЦ та бере активну участь у роботі Архієрейської наради Московського патріархату. Принципово наголосити, що УПЦ (МП) не просто структурний підрозділ РПЦ. Остання використовує УПЦ (МП) як один із впливових каналів російської пропаганди в українському суспільстві, популяризатора ідейних конструктів «русского мира» в Україні та провідника сепаратизму.

УПЦ (МП), за винятком деяких священників та архієреїв не спромоглася засвідчити власну солідарність з Українським народом, продемонструвати патріотичну позицію. Українці не почули з вуст вищого керівництва УПЦ (МП) жодного осуду на адресу Росії за окупацію українських територій. Понад те, священоначалля про московської Церкви виявляє неабияку лояльність до політики агресора, фактично підтримало окупацію й анексію Криму Російською Федерацією.

Офіційні свідчення речників УПЦ (МП) стосовно поточної ситуації в країні далекі від об’єктивності. Називати масштабне воєнне вторгнення сусідньої держави на Донеччину та Луганщину «братовбивчим протистоянням», «громадянським конфліктом», «розбратом та ворожнечею», «зіткненням інтересів Заходу та Сходу» – неправдиво і навіть цинічно.

УПЦ (МП) виявилася об’єктом масового громадського невдоволення саме через антиукраїнську діяльність частини власного духовенства. Йдеться про факти духовної підтримки бойовиків «ДНР» та «ЛНР», паплюження чинної української влади, спроби зриву мобілізації, заклики до Росії опановувати Закарпаття, оскільки там наявні її «кровні інтереси», пряму співпрацю з агресором.

Під надуманими приводами керівництво УПЦ (МП) уникає надання допомоги українським воїнам. А окремі представники єпископату забороняють своїм священикам відвідувати і підтримувати українських військових у зоні антитерористичної операції.

Провід УПЦ (МП) відверто «заплющив очі» на наступ В. Путіна на українську історію, чітко артикульований у посланні Федеральним Зборам від 4 грудня 2014 року. У документі президент Росії розглядає анексований Крим як духовне осереддя «російської нації і централізованої Російської держави», як «християнську колиску» східно-православної цивілізації».

Ключова загроза національним інтересам – діяльність Української Православної Церкви Московського патріархату.

КРОК З

Запрошення лектора (науковця, вчителя історії чи зацікавленої особи, яка підготовлена із цього питання) для виголошення лекції з історії православ’я в Україні, особливостей державно-церковних відносин тощо.

ЗАВДАННЯ ЛЕКТОРА: закріплення і систематизація знань віруючих про свою Церкву, актуалізація питання ідеологічного відділення від Церкви країни-агресора.

Отримати дієву допомогу в організації лекцій можна передусім у навчальних структурах УАПЦ чи УПЦ КП (семінаріях чи академіях), а також у вчителів чи викладачів місцевих шкіл чи ВУЗів.

КРОК 4

Підготовка до загальних зборів мешканців населеного пункту (якщо тут лише православний храм) або до загальних зборів всіх тих віруючих населеного пункту, які декларують себе прихожанами цієї православної парафії, складається з наступних етапів:

  1. Формування списку учасників загальних зборів громади. Бажано цей список завірити у місцевому органі самоврядування (міській/сільській раді). У списку мають бути зазначені прізвище, ім’я та по-батькові учасника зборів, його дата народження, виділено місце для підпису.

  2. Організація належного і завчасного сповіщення учасників зборів щодо часу і місця проведення зборів. Зокрема, виготовлення і вивішення оголошень, оповіщення через всі доступні канали комунікацій (соціальні мережі, радіо тощо).

  3. Організація місця проведення (клуб чи інше приміщення). Забезпечення, за необхідності, звукопідсилюючою апаратурою тощо.

  4. Письмове сповіщення місцевого відділення поліції/міліції про проведення зборів та подання заявки на забезпечення правопорядку.

  5. Письмове сповіщення місцевих органів влади про проведення зборів та запрошення їх представників.

ВАЖЛИВО! Проблемою у проведенні зборів є той факт, що у православних громадах немає фіксованого членства. Це інколи дає простір для маніпуляцій. Зокрема, певні «незручні» віряни оголошуються такими, що не мають права голосу, оскільки: «вони не ходять в церкву», «не подають на церкву», «не сповідаються/причащаються» і т.ін. Ці вимоги є надуманими, оскільки традиційно у православ’ї немає вимоги причащатися щонеділі чи щомісяця.

Релігійні переконання і поведінка – це сфера особистої відповідальності кожного віруючого. Тому не може бути «громадського контролю» за поведінкою у церкві тих чи інших членів громади. Вирішальну роль при включенні тієї чи іншої особи у список парафіян відіграє її участь у життєдіяльності релігійної громади (побудові, утриманні чи експлуатації будівлі церкви та церковних приміщень, підведенні комунікацій тощо).Важливою є також самоідентифікація особи у певній громаді через відвідування богослужінь, участь у релігійних обрядах (таїнствах), церковних, чи ініційованих громадою і пов’язаних із релігійними переконаннями, заходах тощо. Чи може хтось відмовити у належності до релігійної громади людині, яка хрестилася, вінчалася чи хоронила своїх рідних саме у цьому храмі (приході)? – ні, не може.

ВАЖЛИВО! Представники УПЦ МП інколи оголошують «десятку засновників громади» (десять громадян, які дають свої паспортні дані при реєстрації) єдино легітимним органом для прийняття рішень щодо юрисдикційної належності релігійної громади. Це не відповідає чинному законодавству. Після реєстрації Статуту православної громади єдино легітимними органами керівництва громадою є ті органи, що прописані у Статуті. Це переважно загальні збори громади. Засновники громади мають таке ж право голосу, як й усі інші члени громади. Тому якщо у зборах не взяли участь ці, так звані «засновники» релігійної громади, збори є легітимними. Адже закон не визначає їх обов’язкову присутність – закон взагалі детально не визначає процедуру проведення зборів.

ВАЖЛИВО! Ще однією проблемою, яка виникла через позицію чи неуважність (зумисну?) державних органів, стала проблема фіксації у типових Статутах православних громад положення про те, що будь-які зміни до Статуту громади можуть вноситися лише за згодою єпархіального архиєрея. Ця норма є незаконною. Адже тим самим члени релігійної громади фактично позбавляються можливості змінити юрисдикцію (підлеглість). Тим більше, що дуже прогнозовано, жоден єпископ не дасть згоди на вихід навіть найменшої громади із своєї єпархії.

Внесення у типовий Статут релігійної громади положення про необхідність погодження від єпархіального архиєрея на реалізацію віруючими свого законного права на зміну підлеглості є порушенням статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», де зазначено, що Статут релігійної громади не повинен суперечити чинному законодавству.

Це положення слід оскаржити як незаконне у суді та у відповідних держорганах, які реєстрували, Статут. І це необхідно зробити до загальних зборів громади. Для прискорення розгляду справи у суді, слід, ще до суду офіційно звернутися до єпископа (тієї посадової особи, яка зазначена у Статуті) з листом, в якому викласти офіційну позицію членів громади щодо зміни юрисдикції (підлеглості) і попросити дати згоду на таку зміну.

Подібний лист слід надіслати і місцевим чиновникам із вказівкою на те, що згода єпархіального архиєрея на зміну підлеглості є порушенням чинного законодавства. Тому чиновники мають усунути цю тезу із Статуту (внести зміни до Статуту, оскаржити у суді тощо).

ВАЖЛИВО! Іншим способом «не відпустити» громаду від себе, є відбирання єпископами оригіналів Статутів громади та посвідчень про реєстрацію і зберігання їх в єпархіальних управліннях.

Це – незаконна дія. Оригінали документів мають зберігатися у громаді. Тому, перш ніж проводити збори, слід спробувати витребувати оригінали Статуту та посвідчення. Принаймні, оскаржити ці незаконні дії як священика, який віддав документи, так і єпископа, який їх зберігає (написати відповідну заяву у органи місцевого самоврядування, районні та обласні державні органи, які відповідають за реалізацію прав віруючих).

Якщо всі ці дії не принесуть успіху, слід дати оголошення у місцеві газети про втрату оригіналів документів. А потім, у визначений законодавством час і порядок, вимагати у державних органів повторної видачі громаді реєстраційних документів.

КРОК 5

Проведення зборів.


  1. Організація проходження до зали учасників зборів відповідно до складених списків учасників і гостей.

Московська патріархія практикує привезення так званих «церковних тітушок» – семінаристів або ченців із найближчих монастирів, а також жителів із тих населених пунктів, де позиції «руського міра» ще залишаються сильними, аби завадити проведенню зборів. У такому випадку слід негайно викликати представників силових структур району (області) для встановлення осіб приїжджих, з’ясування мети їх приїзду і т.ін.

Обов’язково слід вимагати від представників поліції/міліції складення відповідних протоколів на зайд – повторний їх приїзд можна буде витрактовувати як злісне хуліганство, що несе більш суворе покарання, аніж усне/письмове попередження.

  1. Обрання голови зборів та президії, секретаря зборів та лічильної комісії.

  2. Організація виступаючих (обґрунтування необхідності змін), формулювання чітких пропозицій щодо внесення змін до діючого Статуту громади, обрання визначених Статутом органів.

  3. Висунення пропозицій, голосування і підрахунок голосів.

  4. Оформлення і підписання протоколу зборів.

ВАЖЛИВО! Неможливість утримати вихід громади із УПЦ Московського патріархату сформував у її симпатиків (в т.ч. й чиновників) стратегію «роботи» із тими, хто виявив бажання покинути Московський патріархат. їм пропонується створення нової громади (УАПЦ чи УПЦ КП) з тим, що ця громада або будує новий храм, або ж проситься на почергове богослужіння із громадою УПЦ МП.

По-перше, для бідних і часто вимираючих сіл побудова нового храму є об’єктивно не можливим і не логічним.

По-друге, створення у селі нової громади УАПЦ чи УПЦ КП часто підтримується чиновниками таким аргументом: «створите нову громаду і будете почергово користуватися храмом, а громада УПЦ МП нехай і далі залишається на старих позиціях».

Практика показує, що, навіть за умови згоди на почергове богослужіння у храмі, УПЦ МП згодом з будь-якого приводу відмовляється від почерговості (чому? – див. Додаток № 2). Головна причина достатньо банальна – українська літургія, українські традиції об’єктивно «перетягують» віруючих. Московська Церква втрачає віруючих і єдиним виходом бачить не впускання іншої громади у храм.

Тому базовою стратегією загальних зборів громади є внесення змін до Статуту громади і зміна, таким чином, її підлеглості. Ті із членів громади, які залишилися у меншості, можуть погодитися із вибором більшості, або ж організувати нову громаду УПЦ МП і проситися на почергове богослужіння.

КРОК 6

Перереєстрація громади в іншій юрисдикції (підлеглості) шляхом внесення змін і створення нової редакції вже існуючого Статуту УПЦ МП.

Подання необхідного пакету документів, що включає оригінали протоколу зборів, списку присутніх, а також (за наявності) оригіналів Статуту та посвідчення про реєстрацію до реєстраційного органу обласної державної адміністрації (ОДА).

Після реєстрації нової редакції Статуту в ОДА, подається копія Статуту та інші необхідні документи до районної реєстраційної служби, яка видає свідоцтво про реєстрацію юридичної особи. Після цього громада реєструється у Державній фіскальній службі як неприбуткова організація.

КРОК 7

Подальша робота активу громади та нового священика із утвердження віруючих у своєму виборі. Створення бібліотеки з історії Українського православ’я, української історії. Проведення лекцій, презентацій книг, зустрічей із однодумцями тощо.

Ефективною і перспективною є організація роботи недільної школи, організація дозвілля чи гуртків молоді.

Додаток № 1

Діяльність релігійних організацій в Україні регулюють:

  • Конституція України.

  • Закон України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції».

  • Спеціальні закони, що регулюють різні сфери суспільного життя (порядок набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи визначається Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»; земельні відносини регламентуються Земельним кодексом України, особливості оподаткування – Податковим кодексом і Т.Д.).

  • Підзаконні акти: Укази Президента України, постанови Кабміну тощо.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № ЗО, ст. 141)

Розділ II. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

ЗАКОН УКРАЇНИ Про свободу совісті та релігійні організації (Відомості ВР УРСР, 1991, № 25, ст.283)

{Вводиться в дію Постановою ВР № 988-ХІІ від 23.04.91, ВВР, 1991, № 25, ст.284}

{Із змінами, внесеними згідно із Законами № 2140-ХІІ від 19.02.92, ВВР, 1992, № 20, ст.277 № 2295-ХІІ від 23.04.92, ВВР, 1992, № 30, ст.418 Декретом № 12-92 від 26.12.92, ВВР, 1993, № 10, ст. 76

Законами

№ 3180-ХІІ від 05.05.93, ВВР, 1993, № 26, ст.277 № 3795-ХІІ від 23.12.93, ВВР, 1994, № 13, ст. 66 № 498/95-ВР від 22.12.95, ВВР, 1996, № 3, ст. 11 № 608/96-ВР від 17.12.96, ВВР, 1997, № 8, ст. 62 № 429-1V від 16.01.2003, ВВР, 2003, №10-11, ст. 87 № 875Л/І від 15.01.2009, ВВР, 2009, № 23, ст.282 № 5461 -VI від 16.10.2012, ВВР, 2014, № 5, ст.62 № 721-VII від 16.01.2014, ВВР, 2014, №22, ст.801 – втратив чинність на підставі Закону № 732Л/ІІ від 28.01.2014, ВВР, 2014, № 22, ст.811 № 767Л/ІІ від 23.02.2014, ВВР, 2014, № 17, ст.593 № 77Л/ІІІ від 28.12.2014, ВВР, 2015, № 11, ст.75}

{У назві і тексті Закону слова “Української Радянської Соціалістичної Республіки”, “Української РСР”, “Українською РСР”, “Українській РСР”, “Українська РСР” замінено відповідно словами “України”, “Україною”, “Україні”, “Україна” згідно із Законом № 3795-ХІІ від 23.12.93}

Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Завдання Закону

Завданнями цього Закону є:

  • гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права;

  • забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії;

  • визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій;

  • визначення обов’язків релігійних організацій перед державою і суспільством;

  • подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви;

  • гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.

Стаття 2. Законодавство України про свободу совісті та релі­гійні організації

В Україні усі правовідносини, пов’язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України.

Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації складається з цього Закону та інших законодавчих актів України, виданих відповідно до нього.

Стаття 3. Право на свободу совісті

Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України.

Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.

Стаття 4. Рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії

Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов’язків. Заміна виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Стаття 5. Відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави

В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України.

Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.

Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.

Релігійні організації не виконують державних функцій.

Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації.

Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Релігійна організація зобов’язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

{Частина десята статті 5 із змінами, внесеними згідно із За­коном № 721-УІІ від 16.01.2014 – втратив чинність на підставі Закону № 732-УІІ від 28.01.2014; із змінами, внесеними згідно із Законом № 767-VII від 23.02.2014}

Стаття б. Відокремлення школи від церкви (релігійних організацій)

Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії.

Не допускається обмеження на ведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму.

Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання.

Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування.

Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.

Розділ II

РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ Стаття 7. Релігійні організації

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволен­ня релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями).

На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.

Закінчення тут: Брошура про те, як законно перейти православній громаді з УПЦ МП в УПЦ КП. Частина ІІ

buktoday.com

Більше не МП: Як релігійна громада може змінити патріархат
Tags: Київський Патріархат, УПЦ КП, Українська церква, геть попів МП, законодательство, конфессии, московский патриархат, парафии, советы, филиал рпц МП
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment