Олег Леусенко (oleg_leusenko) wrote,
Олег Леусенко
oleg_leusenko

Український народ є автохтонним протягом багатьох тисячоліть

Український народ є автохтонним протягом багатьох тисячоліть
Він ніколи не зрікався власної землі й не перетворювався на перекотиполе

Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити неналежну їм славу, історичну тяглість нашого роду. Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.

Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам΄яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорізькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в тисячолітнє планетарне майбутнє.



Усі, хто неупереджено вивчає наше минуле, змушені визнавати, що з самого початку свого існування український народ, як зауважував член Центральної Ради Тиміш Олесіюк, є автохтонним протягом багатьох тисячоліть, а не «бездомним приблудою, що з’явився на Україні невідомо звідки, невідомо чому і для чого, десь у ХІV-ХV століттях”.



Одвічність і нездоланна сила нашої автохтонної хліборобської традиції, що нараховує понад 600 поколінь роду людського, стверджується й ще одним аргументом: де ж ті грізні маси кочових орд, які наганяли страх на Європу – їхні степові простори освоїли плугом українці, вихідці зі східного слов’янства. Занепали великі культури, а наша продовжує утримувати своє місце й далі дає для світу таланти першої величини.



Чому вижили і зберегли мову й традиції? Бо не зрікалися ніколи власної землі й не перетворилися протягом тисячоліть на перекотиполе, як це трапилося з окремими історичними народами.

Незважаючи на страхітливу руїну, яку завжди несли кочові пришельці, наші предки й справді не лише втримали свою землю, але й поширили хліборобство на сусідні чорноземи, витворюючи водночас на кожному історичному етапі своєрідні державні організми й плекаючи свою культуру й цивілізацію. Навіть насильно нав’язане візантійське православ’я не змогло перебороти той потужний заряд духовності корінних хліборобів, відтак прислані священики-греки змушені були погодитися із збереженням дохристиянських традицій, які органічно вплелися в світоглядні напрямні українського народу. Можливо, саме це й не дозволило українському християнству піти європейським шляхом, де спалювали на вогнищах своїх інакодумців.



Однак у цьому безупинному поступові ми витратили набагато більше національної енергії, ніж інші народи Європи, які за нашими плечима мали можливість спокійніше зміцнювати свої державні й національні організми. Тим паче, що надмірне хліборобство, відшліфовуючи в загальному добрі моральні й господарські прикмети селянина, в той же час давало можливість чужинцям опановувати наші міста, де творилися культурні центри, які за таких обставин заповнювалися духовними впливами некорінного населення.



З огляду на це вже в другому тисячолітті після Різдва Христового змушені були наші предки наздоганяти інші народи семимильними кроками. Особливо ж тоді, коли після падіння княжої України над майбутнім автохтонів-хліборобів як окремішньої нації нависла загроза повного зникнення на освоєних ними чорноземах від Вісли до Дону. Треба було зібрати нашу суспільну енергію в надлюдські зусилля, аби не лише зберегтися зі своїми самобутніми рисами, але вистояти в новому двобої з черговими кочовими ордами, розвиваючи одночасно незбагненний для навколишнього світу феномен козацького самоврядування, що покликав до життя і новітнє духовне відродження народу.



Саме козацтво в його українському здвигові викристалізувало той активний чинник, який не лише відродив у середині ХVІІ століття визнане світовою спільнотою самобутнє самоврядування, а й створив тим самим міцний фундамент майбутнього державотворення нашого народу. Це, зокрема, проявиться неодноразово упродовж ХХ століття, коли саме козацька традиція об’єднуватиме українство в боротьбі за відродження власної незалежної державності. У той же час втрата українцями на якийсь час її не означала припинення розвитку нашої культури - саме вона постійно ставала джерелом, з якого живилася національна ідея на кожному новому історичному етапі.



І коли 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі нащадки тих одвічних хліборобів підтвердили одвічне прагнення нашого народу до волі, то нині маємо закріплювати його не лише поступом у господарстві, а й усвідомленням хай і трагічної, однак нами самими твореної величної власної історії. Через її пізнання, насамперед ретельного аналізу гірких прорахунків, зможемо повернути гідність кожного українця, знайти розуміння всіх чужинців, що рахуються з місцем і роллю нашого народу в цивілізаційному поступові людства. Бо «недостатнє самопізнання наше, - як слушно зауважував Володимир Мацяк, - лежить у замалому знанні історії нашого народу». Тому «на руїнах давньої і неодноразової нашої державности розбудовуймо майбутнє самостійне українське державне життя наше за новими зразками державницької практики європейських і світових народів та за старими, добре випробуваними й знаменитими державницькими зразками наших князів, королів і гетьманів, що викликали подив у Европі та вводили в її склад український нарід».

Але це маємо зробити ми, бо якщо до цього й далі братимуться чужі вчені, котрі, як правило, ніколи не вчили нашої мови, то яку ж правду вони розкажуть світові, коли черпають відомості про нас з неприхильних хронік сусідів. Тому прислухаймося до нашого літописця: «Господи, не закривай перед нами могил батьків наших, щоб ми могли черпати з них нашу силу».

Володимир Сергійчук, Укрінформ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства

Tags: українство, історична правда
Subscribe

Recent Posts from This Journal

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment