Олег Леусенко (oleg_leusenko) wrote,
Олег Леусенко
oleg_leusenko

Якою мовою молилася давня Україна-Русь. І частина

Взяв для поширення дуже гарний історичний пост товариша Юрася Коновченка. Без коментарів, нехай читають, якщо зможуть, лінгвоінваліди і важкощелепні руцкагамира та брешуть і далі про «австрійський генштаб»:

Довгi роки нас запевняли, що українська вимова церковнослов’янських текстiв — греко-католицька вигадка, що лише росiйська редакцiя — це «канонiчна», «священна» й «незмiнна мова святих Кирила та Мефодiя», i нiякої iншої нiколи не було й не може бути.

Але Господь рано чи пiзно виявляє правду. I коли ми дiзнаємо́ся, що цiєю «греко-католицькою вигадкою» молилися святi Дмитро Ростовський, Iов Почаївський, богоноснi Антонiй, Феодосiй i всi чудотворцi Києво-Печерськi, хреститель Київської Русi рiвноапостольний Володимир та сотнi iнших українських святих; коли усвiдомлюємо, що традицiя нашої вимови простягається крiзь тисячолiття — вiд автора кирилицi свт. Климента Охридського проз усi вiки аж до сучасної нашої мови, — тодi розумiємо, який скарб довiрив нам Господь i яку вiдповiдальнiсть маємо за те, щоб захистити та зберегти його.
1
Тобi подобаєть пiснь, Боже, в Сионi
i Тобi вздасться молитва в Iєрусалимi,
услиши молитву мою, к Тобi всяка плоть прийдеть /Пс. 64:1–3/. Київський Псалтир 1397 р.

Зміст
1. Якою була давньоукраїнська мова
2. Транслітерація і вимова
1. Коротка iсторична довiдка з прикладами
3. Особливості української транслітерації
4. Правила української транслiтерацiї церковнослов’янських текстiв
1. Українська транслiтерацiя ц.-сл. абетки
2. Велика лiтера i пунктуацiя
3. Вимова та написання голосних лiтер
1. Незмінні у звучанні голосні
2. Змінні у звучанні голосні
1. а
2. є, е
3. і
4. и
5. э
6. v
4. Лiтери ъ i ь
5. Апостроф
6. Приголосні
5. Надрядковi знаки
6. Найуживанiшi форми скорочень
7. Цифри та числа
8. Приклади транслітерування, ілюстрації, завдання
9. Що робити з помилками
10. Хронологічний покажчик основних використаних джерел

Якою була давньоукраїнська мова

Ту церковнослов’янську (далi — ц.-сл.) богослужбову мову, яку ми тепер маємо, можна назвати новiтньою, тому що з’явилася вона лише в ХVII столiттi та й вiдтодi перетерпiла ще кiлька суттєвих реформ. Вона закоренилася завдяки славнозвiснiй, визнанiй усiм православним слов’янським свiтом «Граматицi» видатного фiлолога архиєп. Мелетiя (Смотрицького) /1577–1633/, який довершив тривалу творчу працю багатьох високоосвiчених українцiв у прагненнi вiдновити єдину, «чисту словенську» мову 1.

Проте, як зауважує академiк Л. Булаховський, «Смотрицький вiрного уявлення про походження i природу старослов’янської мови не мав i за неї приймав мову слов’янських рукописiв московської редакцiї, не давнiших ХV–ХVI столiття» 2. Як стверджує вiдомий мовознавець доктор словесностi П. Житецький, «вийшла таким чином вигадана мова, а не дiйсна… не так чиста слов’янська мова, як мова очищена вiд давнiх її особливостей» 3. Також основоположник сучасної славiстики чех Й. Добровський, схиляючись перед генiєм Смотрицького, «не мiг схвалити багато того, що не пiдтверджується найдавнiшими пам’ятками» 4.

І хоча граматика блискучого філолога фіксує споконвічну українську вимову богослужбових текстів, але багато властивих нашій мові особливостей, згідних з найдавнішими кириличними пам’ятками, у ній уже не знаходимо. Про нинiшню ж ц.-сл. мову в її цiлком зросiйщеному викладi росiйський академiк свiтової слави Ф. Фортунатов висловлювався ще суворiше: «С течением времени старославянский язык обратился у нас в тот искусственный искаженный язык, который употребляется теперь в богослужении и называется церковнославянским языком. Не смешивать с этим ломаным языком древний церковнославянский язык» 5.

Отже, вшановуючи цю мову заради її 400-лiтньої молитовної традицiї, не слiд, однак, ототожнювати її з мовою святих Кирила та Мефодiя, тим паче обожнювати як дещо недоторкане й досконале 6. Не варто також забувати, що кожен слов’янський народ має власну редакцiю ц.-сл. мови: вiдмiнностi, що сформувалися внаслiдок нацiональних особливостей вимови.

Давньоукраїнська богослужбова мова — власне та, яку ми прийняли вiд учнів рiвноапостольних братiв Кирила та Мефодiя, якою писав, молився й читав Святе Письмо наш народ i всi святi землi української з Х до кiнця ХVI ст., — багатьма рисами подiбна до нашої сучасної рiдної мови. Протягом щонайменше семи столiть (!) загальновживаними були форми:

• любить, веселить, речеть, прийдуть, наставить, iсчезнуть, будуть (а не новiтнi: любит, веселит, речет, наставит, iсчезнут, будут);
• Отець, Творець, Человiколюбець, Агнець, конець, вiнець; вдовиць, овець, сердець (а не теперiшнi: Отец, Творец, вiнец; вдовиц, сердец тощо);
• пакы, духы, слугы, погыбель, мукы, грiхы, рiкы, на вiкы, iсточникы, праздникы, ангельскый, великый, от Лукы (через ы, що потiм було змiнено на зручне для московської вимови и);
• Христос, херувими, серафими, Галилея, Ливан, вино, виноград (а не впровадженi значно пiзнiше: Хрiстос, херувiми, серафiми, Галiлея, Лiван, вiно, вiноград) 7;
• едомьскых, кидарьскых, ливаньскых, сионьскых, морьскых: таке пом’якшення мiж скупченням приголосних згодом трансформувалося в нашiй мовi у закiнчення -ських (а не едомскiх, кидарскiх, лiванскiх, сiонскiх, морскiх);
• тобi й собi (а не тебi й себi); на рiцi вавилоньстiй (а не «на рiках вавилонских» i тим паче не «на рєках вавiлонскiх»);
• Марко, Давыд, Гаврил, Iоан, Филип, Кирил, Iсус (а не Марк, Давид, Гаврiїл, Iоанн, Филипп, Кирилл, Iiсус 8); створив, сберуть, сусiдом (а не сотворив, соберут, сосiдом) та інші 9.

«Величить душа моя Господа»; «по Пасцi… грiхы отпустяться»; «Отець не судить» — читаємо в Остромировiм Євангелiї, написаному в Києвi 1057 року. «В Iорданьстiй рiцi»; «грядеть»; «хрестить»; «отпущаються тобi грiсi» — у Галицькому Євангелiї 1144 року; «На горах стануть води… восходять гори i нисходять поля… створил єси… животная малая с великыми… Вся к Тобi чають… Давшю Тобi їм — сберуть… Буди слава Господня в вiкы» — у Київському Псалтирi 1397 року. «Моленiя ради… святих отець… О Христi Iсусi» — писав у молитвi прп. Феодосiй Києво-Печерський (‡1074). «Яко iмя Тобi Человiколюбець» — залишив у своїй молитвi свт. Iларiон Київський (ХI ст.).
Найбiльше спiльного в нашiй старiй мовi знаходимо з найдавнiшими кириличними зразками, зокрема з мовою свт. Климента Охридського (IХ ст.), учня святих Кирила та Мефодiя, одного з творцiв кирилицi. Вiн також уживає слова тобi й собi, пакы, любить, Творець, Iсус, Гаврил тощо (i навiть те, що пiзнiше зникає зi староболгарських рукописiв, а в давньоруських пiсля ХIII ст. трапляється як виняток: Отця, Отцю, Тройцю; створяться, утiшаться, нарекуться, прославиться тощо) 10.

Наведенi мовнi риси з дивогiдною вiрнiстю зберiгав наш народ у богослужбi (i зберiг у рiднiй мовi дотепер — незважаючи на всi лiнгвоциди!) аж до другої пол. ХVI ст., до революцiйних редакцiй за московськими рукописами та узаконення у другiй пол. ХVII ст. московським патрiархом Никоном нових мовних реформ, на пiдставi яких давньоукраїнську мову сховали пiзнiше за туманною московською назвою: «дониконiвська» 11.

Проте стара сакральна мова протрималася в Українi ще принаймнi кiлька десятилiть. Окремi мовнi риси збереглися в богослужбовому спiвi та iконописi Української Православної Церкви подекуди й до початку ХIХ ст. Греко-Католицька ж Церква донесла окремi давнi форми аж до нашого часу.
2
Київський Псалтир 1397 р. В конець. Синов Кореов, псалом 41
Iмже образомь желаєть єлень на iсточники водния,
сице желаєть душа моя к Тобi, Боже.
Вжада душа моя к Богу крiпкому i живому.
Транслітерація і вимова

Транслiтерацiя
— це «передавання тексту, написаного однiєю абеткою, лiтерами iншої» 12. Зауважимо, що транслiтерацiя — це не переклад, а вiдтворення iншої мови зi збереженням її неповторних особливостей.
Теоретично транслiтерування передбачає передавання слiв лiтера-в-лiтеру, однак у практицi неодмiнно виникають розбіжності, якi можна оформити у певнi правила.

Церковнослов’янську мову рiзнi слов’янськi народи транслiтерують згiдно зi своєю багатовiковою традицiєю вимови. Цi традицiї, що згодом впливали й на орфографiю ц.-сл. мови, називають редакцiями того чи iншого народу: редакцiя болгарська, македонська, сербська, хорватська, чеська, українська, бiлоруська, росiйська та iн. 13

«Кожна слов’янська церква вимовляє богослужбовий текст по-своєму, для чого iснують рiзнi вимови богослужбового тексту: болгарська, сербська, українська, росiйська. Маємо багато записiв богослужб ХVI–ХVIII вiкiв латиною, i вони й показують, як вимовляли тодi богослужбовий текст» 14.

Наприклад:

• гнЂвъ, дЂти, надЂйтеся—
• по-росiйськи звучатимуть: гнєв, дєтi, надєйтєся,
• а по-українськи: гнiв, дiти, надiйтеся;
• видЂхъ неразумЂвающыя—
• по-росiйськи: вiдєх нєразумєвающiя,
• а по-українськи: видiх неразумiвающия;
• рyцэЂ твои сотвористЂ мя—
• по-росiйськи: руцє Твоi сотворiстє мя,
• а по-українськи: руцi Твої сотвористi м’я;
• нинЂ, херувЂми, память—
• по-українськи: нинi, херувими, пам’ять,
• по-сербськи: нин’є, хєрувiмi, пам’ят,
• а по-болгарськи: нiне, хєрувiмi, памят;
• троицЂ тристyю пЂснь припЂвающе—
• по-українськи: Тройцi трисвятую пiснь припiвающе,
• по-сербськи: Троїце трiсв’ятую п’єсн прип’єваюшче,
• по-болгарськи: Тройце трiсвятую песн прiпеваюште,
• а по-словацьки: Тройцi трiсв’ятую пiсн прiпiваюшче 15.

Отже, й транслiтерують цi однаковi ц.-сл. тексти рiзнi народи по-рiзному: згiдно зi своєю вимовою, а не з iншою.
Незалежно вiд того, де творили сакральною мовою богослови-письменники та композитори — у Болгарiї, Румунiї, Словенiї, Українi чи Росiї — транслiтерувати їхнi твори належить кожному народовi за мовними правилами своєї землi. Бо як неприродно росiянам цитувати ц.-сл. тексти з українською вимовою, так недоречно й українцям послуговуватися росiйськими правилами, зневажаючи багатовiковi традицiї свого народу.

Доцiльно згадати, що українська редакцiя ц.-сл. мови має понад тисячолiтнє корiння, тодi як росiйську можна назвати наймолодшою серед усiх слов’янських мов.

Коротка iсторична довiдка з прикладами

Iще у ХVIII ст. наша вимова звучала не лише в Українi, а й у Росiї. Визначний науковець-енциклопедист митр. Iларiон (Огiєнко) наводить скарги О. Сумарокова (1717–1777) на те, що українцi псують росiйську вимову: «… а потому, что все школы ими (українцями. — Г. К.) были наполнены, так сие провинцияльное произношение и вкоренилося, яко… „теби“ (свiдоцтво того, що э українцi вимовляли як i. — Г. К.), „мья“ (пiдтвердження вживання апострофа пiсля губних. — Г. К.) и протчия малороссийския испорченныя выговоры; а особливо певчия многое преобразили… малороссиянцы вместо „Господи, помилуй“ поют „Господы, помылуй“… и так даляе» 16.

Навiть у ХIХ ст. Росiя ще користувалася деякими українськими правилами вимови, справедливо обурюючи цим адептiв росiйської культури 17.

Яскраво засвiдчують нашу вимову численнi написи на iконах — вiд найдавнiших i до сер. ХVIII ст. У будь-якому регiонi України цього часу на iконах Спаса Вседержителя у вiдкритому в Його руках Євангелiї закарбовано: ПріидЂте… возмЂте — що росiянам з їхньою вимовою Ђ як є довелося б читати: «Прiiдєтє… возмєтє». Саме тому в Росiї запроваджено iнше написання: Пріидите… возмите… (хоч на iконах св. Андрiя Рубльова та в росiйських служебниках аж до сер. ХVII ст. бачимо ПріидЂте). Зауважимо, що написання наказового способу дiєслiв через э бере початок у найдавнiших ст.-сл. рукописах. В Iрмологiонах середини ХVIII ст., писаних у Росiї, мусили зазначати: Книга глаголемая Ірмосый напЂву Києвскаго, а наречія великоросcійскаго 18, — занадто бо розповсюджене було «малороссiйскоє нарєчiє». Особливостi української вимови засвiдчують численнi рукописнi пам’ятки. Зокрема в Київському Псалтирi (1397 р.), Острозькiй Бiблiї (1581 р.), Iрмологiонах ХVI–ХVIII ст., у творах М. Дилецького та iнших композиторiв доби бароко знаходимо: церковъ, матеръ, дверъ, кровъ, pалтыръ, царъ, лазаръ, внутръ, нощъ (що фiксує вiдкидання м’якого знака пiсля губних приголосних, шиплячих та лiтери р); пріидЂте, поклонЂмся, воскликнЂте (тобто суто українську вимову наказового способу дiєслiв); вино, христосъ, херувими, серафими (так, як вимовляють цi слова й нинi); уживання в кiнцi ы, де росiяни пишуть и: с безплотнымы ликы тощо.

Українську вимову закарбовано у всесвiтньо вiдомiй «Граматицi» архиєп. Мелетiя (Смотрицького) 19, який хоч i закрiпив деякi чужi та значно пiзнiшi мовнi форми (московськi й новоболгарськi), але зберiг споконвiчну нашу вимову лiтер г, є, е, и; засвiдчив, що Ђ слiд вимовляти як i, а не як є. I саме так учили вимовляти ц.-сл. текст у Києво-Могилянськiй Академiї, саме такою мовою писали богословськi твори святi українськi святителi-чудотворцi, що просвiтили та християнизували Росiю.

На титульнiй сторiнцi видатної духовної працi свт. Iоана (Максимовича) «Iлiотропiон», виданiй 1714 р. в Чернiговi 20, читаємо: митрополита тобольскаго и всея сибЂри… чернЂговъ… року… У Київському Псалтирi 1715 р. — нашi давнi: рцЂте, воскликнЂте, долготерпеливъ; i новiшi: прийдоша, помощъ тощо. Цю свою вимову, незважаючи на численнi царськi та синодальнi укази (лише в перiод з кiн. ХVII до кiн. ХVIII ст. вийшло понад 30 указiв проти нашої мови та культури! 21), закриття друкарень, заборони видавати книжки, проповiдувати в церквах i навчати дiтей рiдною мовою, безперервний iдеологiчний штурм «канонiчнiстю» всього росiйського, Україна боронила аж до нищiвного удару таємним циркуляром П. Валуєва 1863 року.

Отже, впровадження питомої української вимови ц.-сл. текстiв у богослужбових читаннях i пiснеспiвах є нашим обов’язком перед Україною, дiєвою любов’ю та пошаною до Божого дару, даного кожному народовi в його рiднiй мовi.

Закінчення: Якою мовою молилася давня Україна-Русь. Закінчення

мій пост за 2012-08-16

Tags: Библия, Київська Русь, Україна, архивы, иконы, исследования, история, книги, лексика, молитви, наука, православие, религия, российское наречие, русификация, священники, свідомість, світовий спадок, українство, українська культура, українська мова, христианство, церковь, історична правда
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 3 comments