Олег Леусенко (oleg_leusenko) wrote,
Олег Леусенко
oleg_leusenko

Україна вистояла саме завдяки цьому "злочинному режимові"



Для військового, слово "позиція" має особливе значення.
Від її якості і підготування залежить все. І поперше - власне виживання, і виживання тих, хто з тобою.
Тому, я визначаю свою позицію. Добре підготовленну до будь-якого бою.

Отже, я був на Форумі Порошенко.
Просто мені зателефонували, і запитали - чи правда, що я у відрядженні недалеко від Києва. Запитали, чи згоден я взяти участь. І отримали від мене позитивну відповідь.

Я не буду розповідати про сам захід. Про нього вже розказано досить і з різних ракурсів.
Я скажу - навіщо я там був.

Я прийшов. Один з багатьох військових, колишніх і діючих.
Більшість з яких, до речі, прийшла в цивільному одязі.
Тому що не було ніякого дрес-коду.
Не було зобов'язалівки, інструктажів та оплесків по команді.

Я побачив там багато людей, яких я поважаю. По війні і цивільному життю.
Які прийшли самі, усвідомлено, наплювавши на гарантовану істерику і крики "продалися" (але про це пізніше).
Тому що у кожного з них є своє обгрунтоване розуміння - навіщо. А значить, мені говорити про своє.
Все, що буде сказано - точка зору військового. Тому, вибачте, ракурс буде відповідним.

Вибір у нас невеликий.
Фактично у нас є два шляхи - європейський і російський.

Європейський
можливий виключно при прийнятті всієї системи цінностей, законів і економічної моделі.
Тому, цей шлях непростий і тривалий.

Російський шлях, або "русскій мір" - відкривається моментально, і сприймає будь-які компроміси.
З тієї причини, що цьому світу досить, щоб йому відкрили двері на ширину просунутої ноги.
Далі він приходить сам.
З перевернутою системою цінностей, брехнею в усьому, віроломним невіглаством, і традиційно - зі зброєю.
Це великий шлунок. Потрапивши в шлунок, з ним неможливо домовитися. У нього єдине завдання - переварити.



Всі розмови про те, що з ним можна співіснувати в дружбі, мирі і союзі - від лукавого.
І єдиний шлях до порятунку - відірватися від нього назовсім.

Напружитися, і доплисти по холодній річці до нормального берега.
Незважаючи на обстріл, намоклий одяг і крики тих, хто пливе на твоїй спині, і волає про втому і повернення.

Тут не може бути компромісів. Для мене - точно не може.
Так їм і не потрібні компроміси. Їм потрібно, щоб ми перестали існувати як нація і держава.
А багато хто з нас, бажано - перестали існувати фізично.

Тому, я не можу допустити, щоб майже п'ять років відданих мною на "шлях звідти" виявивилися марними. Як і всі втрати. Як і моє власне "кладовище" друзів і побратимів.
Для мене війна не закінчена.

Я не бачу іншого кандидата в гаранти незворотності процесу.
Я не бачу, даного мені іншими кандидатами вибору. Для себе - не бачу.
В активі Порошенко є досить незаперечних дій і кроків, що робить процес повернення назад неможливим.
Можна скільки завгодно "хіхікати" над безвізом, Томосом, Асоціацією тощо - але це означає одне. Ми подолали не менше половини шляху, і зробили повернення максимально неможливим.
Крім того, ми вистояли саме при цьому "злочинному режимі".
З усіма його мінусами і хворобами минулого.

Було багато моментів, коли нас можна було здати або знищити одним невірним рішенням.
Цього не сталося.

У всіх військових труднощах, невдачах і помилках прийнято звинувачувати керівництво.
Але це правильно лише частково, і може розглядатися тільки в одному ракурсі - ми вчилися воювати з нуля.
З тим, що є, з тими хто був, і з тими хто прийшов.
І "війну за два тижні / місяці / роки"- нажаль, не закінчили ми всі.
Просто через те, що не розраховували всерйоз зіткнутися з переважаючою силою.
Але у нас тепер є справжня армія, з якою ця сила змушена рахуватися. З кожним днем все більше і більше.
І яка є основною перешкодою для знищення країни.

Зміни в армії величезні, і помітні всім, хто хоче їх бачити.
Зміни в армії йдуть не так швидко як хотілося б навіть мені - реалісту.
Але вони йдуть.
Сила, озброєність, навченість і керованість ростуть.
Ліфти, які насичують командні посади всіх рівнів бойовими офіцерами працюють з максимальною швидкістю. І скоро вони вже відчутно витіснять гальмуючий нас баласт. Який як і раніше хоче будувати "покращений варіант радянської армії". Який продукує папір замість реальної діяльності. Який не хоче бачити в основі армії, солдата і сержанта - професіонала. І виховувати саме професіоналів.
Через які частина людей не витримує і йде з армії (хоча, багато - все одно повертаються).
Але процес іде. І поступово на ключові місця стають люди, вже не приймають старого.
І переломний момент, думаю, настане скоро.

Про зміни в забезпеченні я багато говорити не буду. Для мене, що спостерігає і відчуває це з 14 року, між тим, що було, і тим, що є - прірва. І ми її подолали.
А коли в цьому році бригади в'їдуть в нові гуртожитки - багато чого зміниться в самовідчутті військових.
І армія стане ще сильніше.

Наше завдання - воювати. Стримувати і повертати своє. Тією ж мірою, наскільки це можливо в той чи інший момент.
Аж до часів, коли прийде пора повернути все під суверенітет і закон України.
І цей процес йде і забезпечується за активною участю, і твердостю того, за кого я збираюся голосувати.

Два основних маркера попереду - НАТО і Євросоюз.
Мене найбільше влаштовує цей шлях, як вже остаточна гарантія неповернення в сферу впливу спотвореного світу.
І можна скільки завгодно говорити про "неможливість" цього.
Так само говорили про всі сходинки, які ми пройшли.
НАТО і ми потрібні один одному.
Ми - як країна, яка володіє реальною армією, що має найбільший бойовий досвід в Європі.
Вони - як союз, що виключає самотність в компанії з відмороженим ворогом.

А Євросоюз - це привід до того, щоб відповідати йому в законах.
У тому числі економічних. У тому числі антикорупційних. В тому числі, самої "важкої" - судовій системі.
Просто, Євросоюз - це ще й неможливість не виконувати ці закони.
І модель економіки, при якій всі так хочуть жити.
Де є звідки брати пенсії, тому що економіка вбудована в цивілізовану систему, а податки і внески сплачуються повністю.
Де корупція низька, тому, що це небезпечно, і тому, що "не дають".
Де громадяни знають, що таке права, і що таке "відповідальність".
І тому, що права і відповідальність працюють завжди.

І я не бачу, хто ще може гарантувати дорогу до цього всього, більш ніж той, хто реально пройшов з країною велику частину шляху.

Тому, що йому доведеться дійти до кінця. Немає варіантів.
Тому, що друга каденція - це час головних дій. У всіх цивілізованих країнах з подібною системою.
Тому, що багато хто з тих, хто його обере - будуть самими вимогливими контролерами і суддями.
Тому, що це теж - питання виживання.

Можна (і потрібно) говорити про непростий період для незахищеної частини нації.
У мене теж батьки пенсіонери. Так, у них теж маленька пенсія.
Батько пише книги, і це дає додатковий дохід.
Мама з вітчимом справляються так, і розуміють, що відбувається. Так їм допомагає моя АТОшная знижка на комуналку. Але вони не оформляли субсидії, яка, наприклад, є у сусідів.
Так, відчутно підвищити пенсію можна тільки за чийсь рахунок.
Або все "відняти і поділити", і цього вистачить аж на пів-року перед остаточним колапсом.
Або у когось забрати прямо в бюджеті. Наприклад, не підвищувати зарплати військовим.



Але.
Можна не вірити цифрам, за якими економіка виправилася, і пішла вгору.
Але я не можу не вірити натовпам у магазинах, зростаючій кількості цих магазинів, новобудовам, підйомним кранам над ними і новими підприємствами, новим елеваторам, обробленим полям, і дорогам, що будуються (навіть в зоні ООС).

Так, не може бути відразу добре у всіх. Так, незахищених треба захищати.
У тому числі платити податки.
І себе треба захищати.
Наприклад, підняти дупу, і знайти роботу.
Або підняти її ж, змінити кваліфікацію і знайти кращу роботу.
Так, чим далі від центрів, тим це важче. Поки що.
Тому, що ми піднімаємося. Не дивлячись на війну.
І це видно навіть в регіонах, максимально наближених до лінії зіткнення.
І можна чекати, намагатися вибратися і наблизити вихід.
А можна ще раз повірити тим, хто обіцяє дати все, і відразу.
І залишитися ні з чим.


Ми в дорозі.
І поки ноги гудуть і дихати важко, складно не втратити впевненість у тому, що чекає попереду.
Але у тих, хто сидить на узбіччі - цієї впевненості бути і не може.
Бо не приїде чарівний автобус, і не відвезе на м'якому сидінні. Все - ногами.

Точніше, не так.
Ті, що сидять і чекають, в кінці-кінців, все таки "перепливуть річку на спинах інших." Але тоді не варто нарікати на час очікування.

Я не виберу того, хто відсидівся в найважчий час, а тепер раптом з'явився в тозі "супермена" з гарячим бажанням "очолити".
Я не виберу того, хто стільки разів міг зробити краще, але робив гірше. А тепер називає своє повернення "оновленням".
Я не виберу пусте "шоу з ляльководами" для тих, хто не бажає думати. Недовге шоу в масштабі моєї країни.
Я не виберу жодне з (навіть симпатичних) "нових облич", що не володіють нічим, крім обличчя і слів.
Я не можу вибирати серед тих, хто не має жодніх шансів, хоча може визивати симпатію.
Я постараюся не дати шансу тим, хто хоче "спробувати" під гаслом "а раптом", поки ми сидимо в окопах обличчям до ворога.

І я вибираю так не тому, що "немає вибору". А тому, що його мені не дали.
Не дали ті, кому ми давали шанси створити дійсно "нове і здорове" - цілих п'ять років.

Я військовий. Я звик виживати. Для того, щоб вижила моя дочка, моя сім'я, мої близькі, моя країна.
І вижили не в сенсі "не померти".
А так, щоб варто було жити.

Тому, я свій вибір зробив.
А ви голосуйте, згідно з власною совістю.
А це значить не "серцем", і не "вірою".
Головою.

Навіть якщо доведеться усвідомити щось не до кінця приємне.

Ми живемо далеко не в райдужному світі. В нас багато того, чого треба позбавлятися та викорчовувати. І ми це будемо робити. І заставимо це робити будь-яку владу - час точно прийшов.
Але для цього - треба не бути відкинутими в прірву.

P.S.
Любителям звинувачень у продажності.
Доповідаю. Я військовий, який майже п'ять років живе в основному "у полі".
У зоні бойових дій. На полігоні. Коротше, в самому "там".
Я не "самий навоювавший".
Але встиг побачити і випробувати багато.
У Дебальцевому, на лінії Мар'їнка-Красногорівка, Широкино-Водяне, Попасна-Золоте, Кримське-Трьохізбенка і ще кількох місцях. Шоста ротація.
Ніколи не мав ніяких особливих умов і преференцій.
І ніяких джерел доходу, крім військової зарплати.
Ніколи, ні від кого, ні на яких умовах я не отримував грошей (благ) за свою думку, статті та будь-які дії (крім бойових, і від держави).

Будь-хто, що спробує звинуватити мене в продажності - або доведе це, або буде негідником і брехуном. Публічно.
DIXI
#Порошенко2019

Воїн 10-ї гірсько-штурмової бригади
Збройних Сил України
Гліб Бабич

До речі, Гліб Бабич пише вірші на військову тематику.
Зокрема, написав текст до пісні, яку виконали «Козак сістем» - «Подай зброю».





gorlis-gorsky.livejournal.com


Tags: #Порошенко2019, ЗСУ, Порошенко, атовці, военные, выборы, ликбез, позиция, реформы, русско-украинская война, українське військо
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 8 comments