Олег Леусенко (oleg_leusenko) wrote,
Олег Леусенко
oleg_leusenko

Не корисні ідіоти, а вороги української держави

НЕ ІДІОТИ, А ВОРОГИ

Знаєте, буває таке. От з різних джерел надходить інформація – і ніби є всі підстави вважати їй вірити… Але – ні. Щось у середині категорично опирається і повторює вперто: «Не вірю!» Ну от не може бути так! Здобутий раніше життєвий досвід та звичка шукати логіку і причинно-наслідкові зв’язки відмовляється сприймати інформацію як достовірну. «Ні – й поготів!»



От саме таке відчуття з’явилося в мене після «акції бляхерів», а потім – впровадження воєнного стану. Якщо судити з дописів на соцмережах і з коментів під матеріалами в електронних ЗМІ та під постами блогерів, враження таке, ніби чинну українську владу ненавидять 80% населення країни і ніби на наступних виборах чинній владі не світить геть чисто нічого. Трапляється у вас подібне?

Все б добре, якийсь час я готовий був навіть вірити таким враженням – якби не «бляхери» і російська агресія в Керченській протоці. Ярість шляхетна зрадників на соцмережах явно передала куті меду – і примусила засумніватися, а чи з реальними українськими громадянами-зрадофілами ми маємо справу? Що викликало в мене такі відчуття?

Ну по-перше, просто власні мої враження від поїздок у трамваях, тролейбусах та метро. Я точно пам’ятаю, до 2014-го де б ти не їхав – завжди чув ремства про Янука, Ющенка, Азарова та Юлю. Завжди хтось про них або анекдот розповідав, або висловлював щось не надто приємне. Нині – тиша. Взагалі. Тема політики в громадському транспорті ніби перетворилася на табу. Звісно винятки бувають – але вони бувають в обидві сторони. Наприклад під час міхомайданчику, я в смак наслухався в маршрутках глузів про прибічників Міхо. Не бракує людей які регочуть з «чесності» Гриценка, або з жахом пригадують прем’єрство Юлії Тимошенко – сам чув.

По-друге – протягом 4 з гаком років президентства дядька Петра ми мали чимало різноманітних акцій протесту і можемо побачити в них певну послідовність. Кожній акції протесту ЗАВЖДИ й без винятку передує вал ярості шляхетної на соцмережах, та такої, що здається ніби в час Х центр Києва буде забитий людьми ще щільніше, ніж після побиття студентів під час Революції Гідності. А які результати насправді?

А насправді всі без винятку «Майдани-3» були «протидощові» – у разі зливи, їхні учасники всі могли сховатися в переході під Майданом. Дурко-блокада Донбасу ім. Соболєва-Парасюка-Семенченка людей зібрала фіг та нефіг, і навіть на акцію в Києві людей прийшло так небагато, що один з керівників Центру протидії корупції, такий собі Олексій Шалайський з пересердя погрозив бити порохоботів ногами. Те саме повторилося під час міхо-майданчику. Один єдиний раз організаторам того перфомансу вдалося зібрати на свою акцію людей більше ніж на найбільш зачуханий антивладний мітинг часів Янука – коли заарештували Міхо. Коли ж Міхо вислали з України протестувати на Банкову людей прийшло менше сотні.

Те саме – «Ніч на Банкові» у зв’язку з нападами (явно провокаційними) на активістів. Рев, лемент, крик, погрозі і… 300 учасників, всі – члени різноманітних націоналістичних організацій. Те саме – «бляхери». Крики, лемент, погрози противникам, і… вся акція здулася зразу, як прокашлялося керівництво МВС – пообіцяло розблокувати дороги силою. Від блокувань доріг на західному кордоні «АвтоШАРАсила» взагалі відмовилася і залишила їхніх учасників з поліцією сам на сам – що й не здивувало.

Скажіть, як воно так виходить? Якщо величезні маси людей люто незадоволені владою на соцмережах – чому вони не виходять на акції протесту, хоча б «на постояти»? Хоча б аби показати, що вони – є? На Майдан під час Революції Гідності і Помаранчевої революції так виходили сотні тисяч – зараз всі вони де?

Сотні тисяч збурених на соцмережах – і кілька тисяч в центрі Києва… Шановні, ну так же не буває!


Відповідь очевидна. Їх – нема. Так, ми бачимо в Інтернеті хвилю обурення і закликів до протестів, але реально за тими хвилями стоїть не така вже велика група людей. Ми маємо справу не з живими обуреними людьми, а з інтернет-тролями які пишуть з 5-6 профілів і тим створюють відчуття масовості. Звісно не бракує і блогерів-зрадофілів, і зрадофілів ідейних, що висловлюють своє реальне незадоволення, але кількість їхня набагато менша, ніж нам здається. На цьому я б і зупинився, якби не одне «але».

Масовість постів «збурених і знедолених» на соцмережах всерйоз наводить на думку, що під виглядом українських блогерів і дописувачів там виступають користувачі соцмереж з країни-агресора – як аматори, так і професійні інтернет-тролі. Чому я так думаю? Тому що прецедент уже існував.


У 2005 р. півгодини читання новин і моментів на українських ЗМІ створювале стійке враження, що Помаранчева революція вийшла в свисток, що команда помаранчевих уже програла все що тільки могла і що Партія регіонів на наступних виборах – безумовний фаворит. Пригадуєте таке? Так от. Через кілька років я дізнався, що насправді на кінець серпня 2005 р. реальний рейтинг помаранчевої коаліції, статистики оцінювали на рівні 55% голосів виборців. Коаліція «Ющенка-Тимошенка» перемагала – і в Москві та в офісі ПР через це гризли лікті. Але… Юлія Тимошенко розколола Помаранчеву коаліцію і сама подарувала перемогу «регіоналам». Рейтинги «Нашої України» і «БЮТ» спільно складали майже ті самі 55% - але розділені на двох. Звідки ж взялися ті тисячі обурених, які вивалювали в лайні помаранчеву коаліцію і по-суті підготували громадську думку до розколу «помаранчевих» та пошуку ними ворогів всередині себе? Ну поцікавтеся історією роботи російського центру в Ольгіно – навіть в мережу багато цікавого потрапляє.

Я, боронь Боже, не хочу сказати, що в Україні бракує людей незадоволених владою – вони є, і їх чимало. Це й нормально, зрештою. Побудувати «рай і комунізм» в Україні швидко обіцяти може лише Юлія Тимошенко з варіаціями, людям здатним мислити, очевидно – це нереально. «Років за 15-20 будемо жити як зараз Польща, а якщо оберемо популіста – додайте ще 10 років», - оцей прогноз виглядає цілковито реальним. Звісно така перспектива багатьом не до вподоби – хочеться казки тут і зараз. Точніше – обіцянки казки.

Але. Не треба думати, що Москва мовчки спостерігає за подіями у нас. Ні, вона бере участь і в першу чергу – створюючи громадську думку потрібну Москві. Примушуючи політиків цій громадській думці відповідати. Тільки якщо раніше її тролі паплюжили ідею української незалежності як таку – тепер вони націлені на повалення чинної української влади і на заміну її на ту, яка буде більш зручна для Москви. І роблять вони це тепер українською мовою з профілів оздоблених тризубами, червоно-чорними прапорами і портретами Бандери. Змія змінила шкіру – і залишилася змією.

Колись я написав, українські зрадофіли поділяються на ворогів, політботів і корисних ідіотів. Так от, не треба переоцінювати галасливість наших корисних ідіотів, на боротьбу проти нас уже вийшли відверті вороги.

Докази? Будь ласка. Видання "Bellingcat" оцінює, що в Україні діють сотні шпигунів ГРУ, сконцентровані на поширені дезінформації, провокуванні хаосу, ініціювання соціальних протестів, з метою вплинути на президентські вибори в інтересах Росії. За оцінками "Bellingcat" на підрив України з середини наразі кинуто біля 20% ресурсів ГРУ. Зрозуміло? 20% - на Україну, решта – на весь інший світ. Ідеться лише про ГРУ – Москва має ще й інші спецслужби, чий профіль не армія, а як раз таки політика.

Зрозуміло?

Дмитро "Калинчук" Вовнянко
Tags: гниди, зрадофилы, информационные враги, консервы, кремлевские технологии, кроты Лубянки, полезные идиоты, соцсети, тролли-боты
Subscribe

Recent Posts from This Journal

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 5 comments