Олег Леусенко (oleg_leusenko) wrote,
Олег Леусенко
oleg_leusenko

25 жовтня розпочався Другий зимовий похід Армії УНР проти московських агресорів

В цей день, 97 років тому (1921), розпочався Другий Зимовий похід частин Армії УНР, який став останньою спробою українських національно-державницьких сил відкритим військовим шляхом здобути незалежність України в ході національно-визвольної боротьби 1917-1921 років.


17 листопада 1921 р. відбувся останній бій української армії із московськими ордами. Трагедія поблизу містечка Базар тимчасово зупинила збройну боротьбу українців за свою незалежність…

Проте поразка регулярної Армії УНР не означала капітуляцію, бо ще довго точилася внутрішня боротьба, не припинялися повстання, які охопили всю Україну. Лише 1924 р. було розгромлено останні повстанські загони. Але й після того прагнення українців придушували насильницькими методами: тривали арешти й судові процеси, розстріли, заслання, концтабори, штучний голод…

У тяжкий час союзником Української Народної Республіки стала Друга Річ Посполита, яка постала на руїнах трьох імперій. У квітні 1920 р. було укладено Варшавський договір. Ця подія стала початком радянсько-польської війни, яка тривала близько року. Спільний похід об'єднаної польсько-української армії в боротьбі з більшовиками мав велике значення для обох держав, хоча контрнаступ червоних кардинально змінив ситуацію. "Диво на Віслі" поставило крапку в цій війні: 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано договір між Польщею та Радянською Росією, згідно з яким Польща офіційно визнала УСРР і анулювала Варшавський договір 1920 р. з УНР. Правобережну Україну поділили: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі. Східна Волинь дісталася УСРР. Ю. Пілсудський переживав цю невдачу і такий результат війни оцінив як провал не тільки своїх планів, а й мрій про союз вільних держав. Наскільки щиро переживав — важко сказати… "Перший акт Великих Подій кінчався. В сувору зимову ніч армія довершила свій перехід на польську територію. Але вже не як "спільник", "союзник", лише в ролі жебрака, що принижено вимолював у господаря притулку… Епільоґом її мали бути польські концентраційні табори…" — писав сотник Грицько Рогозний, майбутній учасник Другого зимового походу.


Трагедія під Базаром. Більшовики розстрілюють 359 героїв Листопадового рейду 1921 р.

Україну вкотре поділили Польща і Росія. У Східній Україні лютував терор, продзагони забирали в селян зерно і за найменший опір карали розстрілом. Зростало селянське невдоволення продрозверстками, тому план Другого зимового походу був простий — підняти всенародне повстання і дійти до Києва. В цій ситуації головний отаман армії УНР С.Петлюра прийняв рішення відрядити до Східної України добровольців із військовополонених — козаків та офіцерів української армії. Наприкінці жовтня 1921 р. з польських таборів до прикордонних сіл таємно було переправлено близько однієї тисячі воїнів. Офіційно їх везли на лісопильні, а насправді — для участі у Другому зимовому поході. На Поліссі було сформовано Волинську та Подільську групи армії УНР під командуванням полковника Л.Ступницького і генерал-хорунжого В.Янченка. На станції Моквин, імітувавши пограбування польського військового складу, перша група здобула зброю: 400 гвинтівок, 120 тис. набоїв, 6 кулеметів, 120 ручних гранат. Але цього вистачило лише половині вояків, решта мусила йти в похід без зброї. Ще гірші справи були з амуніцією: напівроздягнені, часто повністю роззуті, у решти бійців одяг старий і подертий. У ніч на 4 листопада загін на чолі з генерал-хорунжим Ю.Тютюнником неподалік с. Борове (30 км від Олевська) роззброїв прикордонну польську залогу і перейшов кордон. Біля с. Майдан-Голишевський (Олевський р-н Житомирщини) без жодного пострілу українські бійці роззброїли 1-шу роту 196-го прикордонного батальйону, а 5 листопада розгромили загін чекістів поблизу с. Жубровичі, декілька продзагонів і продовжили шлях у напрямку Коростеня.

В кожному селі учасники рейду збирали селян, закликаючи їх до повстання. Населення давало продовольство, фураж, коней, у деяких селах до загонів приєднувалися юнаки, але очікуваної всенародної підтримки не було. 6—7 листопада українські бійці захопили Коростень, однак не змогли його утримати. З Житомира надійшли два бронепотяги і одна тисяча курсантів школи червоних командирів, тому повстанські загони відступили. Полковник Ю.Отмарштайн вважав здачу Коростеня поразкою і радив повернутися до кордону з Польщею, але Ю.Тютюнник наполягав на продовженні походу на схід, щоб з'єднатися під Києвом із Подільською групою. Після бойових дій за Коростень загін вдень і вночі переслідувала 9-та кавалерійська дивізія Г.Котовського. Та найбільше дошкуляли погодні умови. Сніг, мороз, а у виснажених, напівроздягнених українських вояків — босі ноги, загорнуті в ганчір'я, плечі прикриті мішковиною. Шляхи так завіяло, що їх спочатку пробивали кіньми, тому Ю. Тютюнник вирішив повернути у бік польського кордону.

Останній нерівний бій із більшовицькими військами Волинська група прийняла 17 листопада 1921 р. під Малими Миньками (Народицький район Житомирщини), поблизу міста Базар. Вранці повстанську колону атакували вершники 2-ї і 3-ї бригади 9-ї кавалерійської дивізії Котовського і комбінованим ударом відсікли від авангарду колони частину бійців, яких узяли в оточення. У своїх спогадах сотник Г.Рогозний писав, що перший натиск ворога вдалося стримати гранатами, але коли стали закінчуватися набої і затихати постріли, котовці під прикриттям своїх тачанок оточили українських бійців. Вирватися з кільця оточення вдалося лише тим, хто був в авангарді колони: штабу на чолі з Ю.Тютюнником, кінній сотні і тяжкопораненим на передніх підводах. Усі вони стрімко мчали до польського кордону.

Ті, хто залишився прикривати їхній відхід, узяли удар на себе. Дехто з командирів під час бою, усвідомлюючи безвихідь становища, стріляв у себе й підривався гранатами. Серед оточених бійців армії УНР було багато поранених і вбитих, усе перемішалося. Не вщухала несамовита різанина, і, щоб не потрапити в полон, українці вбивали себе. Так вчинили: колишній міністр морських справ М.Білинський, хорунжий Сікорський, ройовий Андрієвский, начальник постачання Хоха та інші. Червоноармійці рубали беззбройних козаків. Убивали всіх: поранених і тих, хто ледве тримався на ногах. Коли під'їхав Котовський, то заборонив рубати українських вояків і взяв їх у полон. Він запропонував УНРівцям перейти до лав Червоної армії, однак усі (!) відмовилися. Потім їх відвели на ніч до місцевої церкви, де знущалися. Наступного дня всіх полонених вишикували і, оточивши кінним ескортом, перевели до м. Базар. Там над ними вчинили "суд", що тривав до 23 листопада. Полонених українців невеликими групами підводили до заздалегідь викопаного рову і розстрілювали.

З протоколу ЧК стало відомо, що в бою під Базаром було порубано понад 400 і взято в полон 536 вояків. Із них 359 бійців розстріляно. Серед заарештованих виявилося 177 офіцерів командного складу Армії УНР, яких відправили до Києва на допити в катівні ЧК. Вони мужньо витримали жахливі тортури і теж були розстріляні. З історичних досліджень відомий етнічний склад бійців, які загинули під Базаром. Там були не лише українці, хоча їх налічувалося найбільше — 85,88%, а й росіяни, поляки, білоруси, євреї та німці. Географія місць народження героїв теж різноманітна і представлена всіма українськими губерніями, найбільше уродженців Подільської, Київської та Полтавської, містами — Одесою, Києвом, Прагою, Оренбургом та Полтавою. Серед загиблих героїв — сотник Григорій Макарович Сулима, уродженець Полтави, який пліч-о-пліч із полковником Ю.Отмарштайном воював в Україні на фронтах 1918—1920 рр. За виняткову мужність у збройній боротьбі за державність УНР Г.Сулиму посмертно нагороджено Хрестом Симона Петлюри.

базар

Мало хто знає, що вперше героїв вшанували у день 20-ї річниці, 1941 р. в окупованому Києві. На братській могилі віддали шану пам'яті загиблих. Представники громадськості узяли з могили землю й естафетою передали її до Києва. Вони просили покласти цю землю перед вівтарем у Софійському соборі. Землю доставили до Києва 29 листопада 1941 р. селяни Димерського району. Оскільки Софійський собор у період окупації був зачинений, після урочистих зборів та вшанування пам'яті під жовто-блакитними прапорами землю запечатали у срібній урні. А вранці 3 грудня перенесли урну із землею до церкви Андрія Первозваного, де відбулася громадянська панахида. Офіційно пам'ять героїв вшановують з 1991 р., а ще за рік до того радянська влада забороняла навіть встановити хрест на братській могилі.

Їх було лише 359 — учасників останнього рейду Армії УНР, які під містечком Базар довели всьому світові, що Україна не є ані етнографічною Малоросією, ані трампліном для "пролетарського єднання всіх націй" під єдиною назвою — російський народ, вона є тією реальністю, за яку віддавали життя, не зрадивши присяги. Історики одностайні: Другий зимовий похід, чи Листопадовий рейд, не мав шансів на успіх, швидше за все, це був похід відчаю і, безперечно, акт героїзму.

Людмила Сулима
******************
Одними з перших, хто в наш час почав доносити громаді правду про ці події, були колишній в’язень радянських концтаборів, уродженець Житомирщини Василь Овсієнко та історик Роман Коваль (останній пізніше видав книгу про Другий Зимовий похід, а ще відіграв визначну роль у відновленні пам’яті про героїв Холодного Яру). Овсієнко був також одним з ініціаторів ушанування героїв Базара в листопаді 1990 року.

Другий Зимовий похід або Листопадовий рейд / Упоряд. О. Веремійчик (2006) [djvu] | Оцифровано Гуртом

На Житомирщині до справи взялися члени національно-демократичних організацій. Спогади учасників цих подій автор цих рядків записав із тодішніми лідерами та активістами Народного Руху України, зокрема Святославом Васильчуком та В’ячеславом Дехтієвським, очільником Організації Українських Націоналістів (мельниківців) Олександром Прищепою, колишнім керівником Братства УПА на Житомирщині, колишнім політв’язнем, який пробув більше ніж 27 років у радянських в’язницях і концтаборах, Сергієм Бабичем.

Отже, спроба 25 листопада 1990 року встановлення хреста, освячення могил і проведення велелюдної панахиди (рішення про це було ухвалено Центральним Проводом Руху) була зірвана тодішньою компартійною владою — сотні активістів національно-демократичних організацій, які хотіли проїхати в цей день до Базару з Києва (їх очолював народний депутат України Микола Поровський), Житомира, Малина, інших місць були зупинені кордонами міліції і натовпом перевдягнених під селян номенклатурників з найближчих районів. Декого, того ж Василя Овсієнка (останній писав про це в своїх спогадах. — В.К.), жорстоко побили.

Гідне вшанування героїв було здійснене вже після здобуття Україною незалежності. 17 листопада 1991 року для відзначення 70-річчя розстрілу учасників Другого Зимового походу, Народний Рух України зібрав на урочистості і панахиду тисячі людей з різних областей України. На могилах були встановлені березові хрести, могили освятили. До того на Бердичівському заводі «Прогрес» за участі місцевих рухівців із нержавіючої сталі була виготовлена масивна плита, на якій викарбували імена та прізвища 359 українських вояків, розстріляних у Базарі, її закріпили на спеціально спорудженій бетонній брилі.

Після цього (у 1992 році), пригадував Сергій Бабич, стали думати і про долю могил вояків, які полягли на полі бою. Старожили цих місць показали їхні поховання на цвинтарі у Малих Миньках (це зробив Петро Близнюк) і у лісі під Звіздалем (на них вказав Анатолій Коноплій). Могилу в Малих Миньках насипали 1993 року, на ній поставили березового хреста, вмурували плиту з написом на честь повстанців Другого зимового походу. Під Звіздалем активісти національних організацій сформували могилу, поставили хреста і вмурували плиту з відповідним написом восени 1994 року. Освятили їх в чергові роковини трагедії у Базарі.

1999 року голова Благочинного фонду спорудження пам’ятника «Борцям за волю України» Роман Панкевич (він же був одним з очільників Наукового товариства Братства УПА) повідомив С.Бабича, що Об’єднання бувших Вояків Українців у Великобританії (ОбВУ) має намір підтримати спорудження пам’ятника полеглим у Базарі. Від сільради С.Бабичем було отримано дозвіл, і голова ОбВУ Святомир Фостун запропонував йому очолити цю роботу. Проект взявся розробити один із провідних архітекторів області, голова обласної організації Спілки архітекторів України, нині покійний Олександр Борис. Було запропоновано кілька варіантів, зупинилися на останньому, який видався найвдалішим. Цей проект і був втілений. Кошти на нього зібрали у Великобританії — благодійниками, крім ОбВУ, виступили Українська автокефальна церква у Великобританії, Фундація імені Симона Петлюри у Великобританії, Українська громада у Великобританії. Пожертви також внесли громада міста Карляй (Великобританія), Братство «Броди-Лев», представники діаспори Ольга Дмитренко та Мирослав Лабунька. Українська держава грошей не виділила. Справедливості заради варто відзначити, що в організаційному плані місцева влада спорудженню меморіалу в певному сенсі сприяла, хоча іноді й затягувала вирішення необхідних питань. Меморіальний комплекс (а це головний пам’ятник, умощений майдан перед ним, дві довгі високі могили з хрестами) був урочисто і за присутності сотень людей відкритий 26 серпня 2000 року.

За два роки там же було проведено урочисте перезахоронення останків українських вояків, які загинули під Звіздалем. С.Бабич і зараз каже, що був проти цього, бо вважав, що їх потрібно залишити на місці, а над ним насипати високий курган за зразком козацьких могил. Але, зважаючи на те, що ця місцевість зовсім знелюдніла, стала пусткою, більшість тих, хто приймав рішення, пристали на думку про їхнє перенесення. Розкопки останків провели Олександр Вєтошкін, В’ячеслав Дехтієвський, Андрій Колос, Іван Лавриненко разом із судмедекспертом Романом Колосом. Брали участь і сам С.Бабич та архітектор О.Борис. До того з великими складнощами були отримані дозвіл з облдержадміністрації, яким займався колишній депутат облради Юрій Рєзнік, дозволи від Народицької райради і Базарської сільради. Як розповідав В.Дехтієвський, це було явно поховання вбитих на полі бою — кістяки дорослих чоловіків, з ураженнями кулями, розрубані і пробиті шаблями черепи. Кістки зібрали у чотири великі труни (визначили, що це останки 46 чоловік) і спочатку перевезли в одну з найближчих церков. Там і відспівали. 11 жовтня 2002 року за присутності великої кількості людей, які зібралися на урочисту церемонію, їх помістили в склеп, над яким насипали високий курган і встановили гранітний хрест. Так комплекс сформувався в його нинішньому вигляді.

Вочевидь, це місце має стати місцем паломництва для тих, кому дорога пам’ять про борців за незалежність України. Воно внесено до місцевих туристичних маршрутів, але в цій іпостасі заслуговує на значно більшу популярність. Бо сам комплекс напрочуд гармонійний і справляє, швидше, оптимістичне, ніж сумне враження. Тут є про що і про кого розповісти. У тому числі про тих, хто доклав великих зусиль, аби він постав. Це, крім згаданих, — десятки, якщо не сотні імен, вказати які в газетній публікації просто немає можливості. Зазначимо лише, що на превеликий жаль, вже пішли з життя і автор проекту архітектор О.Борис, і колишній депутат облради Ю.Рєзнік, і ще низка людей, які були прямо причетні до цієї воістину святої справи.

А 25 липня 2004 року в автомобільній катастрофі під Львовом загинули ідейний натхненник його спорудження — голова ОбВУ С.Фостун, а також секретар ОбВУ Маркіян Шептицький, член ОбВУ Володимир Пигій, заступник голови Наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН-УПА Роман Панкевич, які брали найактивнішу участь у тому, що стосувалося спорудження комплексу.

«День»
Tags: УНР, битвы, бои, даты, книги, русская агрессия в Украине, русский бардак, трагедия, українське військо, історична правда
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments