Олег Леусенко (oleg_leusenko) wrote,
Олег Леусенко
oleg_leusenko

65 років тому окупантами були депортовані мешканці Бойківщини

У 1951-му зі своїх споконвічних територій, що передавалися Польщі, були депортовані понад 32 тисячі мешканців західної Бойківщини. Акція розпочалася 13 червня і тривала 126 днів. Останній поїзд із переселенцями відправився 16 жовтня 1951-го, рівно 65 років тому. Цим завершилася остання масова депортація населення на українських етнічних землях.

1

Жертвою депортацій під час Другої світової війни та в наступні після неї роки стали понад мільйон українців. Наших земляків не лише позбавляли домівок, але й нищили регіональну самобутню культуру.

Внаслідок угоди між УРСР і Польським Комітетом Національного визволення про «обмін населенням» в 1944-1946 роках із прикордонних територій були депортовані 482 тисячі українців. Понад 140 тисяч зазнали примусового виселення в 1947-му із Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини внаслідок операції «Вісла».

Ще одна сумна сторінка історії – обмін територіями між СРСР та Польщею за угодою 15 лютого 1951-го, що являв собою одну з найбільших у повоєнній Європі змін державних кордонів (по 480 кв. км. із обох сторін). Польща отримала території із запасами нафти та газу, натомість до СРСР перейшли землі в Люблінському воєводстві із не розробленими, але перспективними вугільними родовищами та зручним залізничним сполученням.

Насильницькому виселенню підлягало українське населення Нижньо-Устрицького й частково Хирівського та Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області – етнічні землі бойків, всього 42 села й містечко Нижні Устрики. Цього разу виселенню підлягали всі без винятку мешканці регіону, до того ж, на відміну від попередніх акцій, їх позбавили права вільно обирати місце майбутнього мешкання. Майже всі бойківчани бажали оселитися в Західній Україні. Однак їх розпорошили по малозаселених степах південно-східних регіонів України: Миколаївської, Одеської, Донецької та Херсонської областей.

Акцію ініціювала польська сторона. Однак деякі дослідники вважають справжнім ініціатором акції Радянський Союз. Вочевидь, однією з причин депортації став курс сталінського режиму на ліквідацію соціальної бази українського підпілля (хоча висловлюються думки, що націоналістичний рух не мав істотної підтримки в Нижньо-Устрицькому районі). Окрім того зіграли свою роль економічні чинники та демонстративна підтримка польського прокомуністичного уряду.

«Акція-51», як її називають окремі дослідники, проводилася за чітким сценарієм. Спершу – ідеологічний вал пропагандистських заходів (як значилося в одному із звітів: «прочитано 280 лекцій на тему: «Сталінська дружба народів», «Великі будови комунізму», «Марксизм-ленінізм про релігію і шляхи її подолання», «Українські буржуазні націоналісти – наймані слуги американсько-англійських імперіалістів», «Що дала радянська влада трудящим західних областей України»).

Далі у кращих традиціях «потьомкінських сіл» були сформовані спеціальні делегації для відвідин місць майбутнього проживання, які зобов’язували звеличувати колгоспне життя на Великій Україні. А вже після такої агітації, 13 червня 1951-го розпочався сам процес переселення.

Переселення відбулося без особливих ексцесів, оскільки підрозділи УПА на цих територіях були практично ліквідовані, а значна частина населення зазнала репресій з боку органів держбезпеки як «антирадянські» та «класово ворожі елементи». Люди були залякані, а за будь-які факти опору чи саботажу миттєво слідувала реакція відповідних органів.

Останній ешелон відправився від станції Коростенко 16 жовтня.

Згідно документів, звільнена територія була передана польській стороні 20 жовтня. Однак за кілька днів перед тим туди увійшов загін МДБ у 800 чоловік для «перевірки території». Вони виявили декілька криївок та вбили 6 вояків УПА (ще троє відступили в сусідній район).

Весь процес переселення супроводжувався бездушним і черствим ставленням до людей, для яких залишення споконвічних місць проживання вже само по собі стало трагедією. Роз’єднувалися родини, односельців розселяли по кількох населених пунктах. Мешканці гір потрапили в незвичні спекотні регіони. Не було звичних церков і священиків. Будівельні матеріали розкрадалися і розбазарювалися, через що кілька сімей тіснилися в одній хатині. Або ж мешкали у коморах, стайнях, навіть землянках. До початку зими житло отримала лише четверта частина новоприбулих. Люди потерпали від нестачі продовольства. І відчували посилену увагу з боку органів держбезпеки. А на залізничних станціях чергували патрулі, аби ніхто не надумав повернутися на Батьківщину.

Наталя Кляшторна у книзі «Акція-51. Останні свідки» (2006) зібрала свідчення ще живих на той час переселенців.

Ось деякі промовисті фрагменти.

Любомир Лесишак: «Вчили дітей у школі писати заяву, що хочемо добровільно їхати. Щоб тоді тільки підписи поставити, що вся сім’я згодна… Виселення розділили на 4 етапи. Може, виселили би усіх відразу, але вагонів не вистачало».

Павло Мазур: «Енкаведисти ходили і переписували, скільки людей у хаті. Але ніхто з людей не знав, чого нас переписують. А то все робили наперед, щоб усі були на обліку».

Ірина Мазур: «Як вийшли люди з церкви, нас оточили. Зробили збори – будемо вивозити. Як то все почало кричати, а тоді плакати, а тоді вмлівати. Ніхто не хотів сюди їхати».

Анастасія Коваль: «Ми деякі речі закопували, як нас переселяли. Бо все думали, що ще вернемося. Так воно і досі десь там закопане… Двоє дівчат не хотіли їхати. Їх спіймали і силоміць запхали у вагони».

Марія Яслик: «Ніхто не виступав, як нас везли на станцію. Люди були залякані. Тільки питають як прізвище, а людина вже боїться, щоб на Сибір не забрали».

Катерина Вицівська: «Перед тим, як лишити хату, наші люди всі кутки в хаті цілували і землю біля порогу. Ті хати ми лишили нашими сльозами вмиті».

Йосип Слутий: «Кажуть, що у вагон добровільно сідали, з охотою їхали. А ми їхали, як під гіпнозом. Від горя не розуміли до кінця, що з нами роблять».

Ірина Гентіш: «Коли їхав перший ешелон, грав на вокзалі духовий оркестр. Люди просили: не грайте, то вам не свято, не бачите, усі плачуть».

Федір Грицуняк: « Я їхав у поїзді, та й дивлюся – зовсім інший край, жити я тут не хочу. Думаю собі: я втечу з того поїзда і додому вернуся. Але мене спіймали під Києвом і все одно відправили в Херсон, у Дудчани».

Юлія Прончак: «Коли їхала з Устрік до Києва, так плакала, що дістала хворобу на очі. Лікували мене в Києві у лікарні. Казали лікарі: так плакати не можна. А мені жаль було з дому їхати, я досі плачу».

Христина Попіль: «Хати будували нам з глини, з чорного замісу. В чорні, не помазані ми заходили. Копали землю, лили воду, потім січку сипали, тому й мокрі були ті хати. Першої зими багато наших людей повмирало».

Прямим наслідком депортації 1951-го стало цілковите збезлюднення західної Бойківщини та її фактичне знищення як окремого регіону. 50 тисяч українців і поляків втратили рідну землю, а на місці їхніх сіл побудували гігантське штучне море. Солинська ГЕС і Солинське озеро поховали під водою не тільки деякі бойківські села, а й цілі гори.

Лише через півстоліття, у 2001-му, понад 80 бойківчан змогли перетнути польсько-український кордон і відвідати рідний край.

Текст: С.Горобець Український іститут Національної пам’яті
Tags: даты, депортации, неизвестная история, оккупация, преступления коммунистов, українці, этноцид
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 4 comments